на коліна, роблю в ньому записи, прислухаючись до розмови трьох старих, які сидять неподалік від мене. Здається, вони тільки те й роблять, що цілісінький день сидять тут і розмовляють.
Унизу розляглася гавань, на дальньому боці якої видно довгу гранітну стіну, що виходить, вигинаючись назовні, в море, а посередині її збудовано маяк. Уздовж зовнішнього боку цієї стіни тягнеться масивний хвилеріз. З ближнього боку гавані цей хвилеріз вигинається всередину, а на краю його теж стоїть маяк. Між двома пірсами залишено вузький прохід до гавані, котрий потім різко розширюється.
Під час припливу – краса! Але коли приплив змінюється відпливом, то вся вода відступає, і залишається тільки струмок річки Еск, що звивається між піщаними обмілинами, серед яких то тут, то там видніються скелясті породи. З мого боку за гаванню височіє великий риф завдовжки приблизно півмилі, гострий край якого виступає прямо з-за південного маяка. На цьому краю встановлено бакен із дзвоном, котрий розколихується в негоду, і його тужливий звук розносить вітер. Місцева легенда розповідає, що коли гине корабель, то звук цього дзвону чутно далеко в морі. Треба запитати про це в того старого, він саме сюди йде…
Такий кумедний дідуган! Напевне, він страшенно старий, бо обличчя його – вузлувате і вкрите зморшками, наче кора дерева. Він сказав мені, що йому майже сто років і що він був моряком на риболовецькому флоті Гренландії за часів битви під Ватерлоо. Боюсь, що цей дідуган – особистість дуже скептична, бо коли я спитала його про дзвони далеко у морі та про сиву панну в монастирі Вітбі Еббі, то він відповів різко й грубо:
– Став би я ото клопотатися через такі дурниці, міс! Коли мене питають про них, я страшенно дратуюсь. Ні, я не кажу, що це суцільна брехня, я кажу лише, що за моє життя нічого подібного не було. Це плітки для приїжджих та туристів, а не для такої красивої молодої панночки, як ви. Хто охоче купується на ці оповідки, так це оті бовдури з Йорка та Лідса, що весь час жують копчених оселедців, сьорбають чай та бігають туди-сюди, скуповуючи дешевий бурштин. Я все дивуюся – і кому ото ще не набридло вішати локшину їм на вуха? Газетам, які й без того повні дурних пліток, – і тим, мабуть, осточортіло це заняття.
Мені здалося, що цей дідусь – саме та людина, від якої можна було б дізнатися про безліч цікавих речей, тому я спитала, чи не хоче він розповісти мені дещо про лови китів у давнину. Щойно старий почав вмощуватися зручніше, щоб почати свою розповідь, як годинник пробив шосту, і він, крекчучи, підвівся:
– Мені час чвалати додому, міс. Моя онука не любить, якщо її змушують чекати, коли чай уже готовий, а мені ж потрібно чимало часу, щоб видертися сходами, котрих сила-силенна; до того ж, міс, мені б уже не завадило трохи попоїсти, а то щось у животі бурчить.
Старий зашкутильгав геть, а потім я побачила, як він поспішає сходинками донизу настільки прудко, наскільки дозволяв його похилий вік. Ці сходинки є неабиякою місцевою цікавинкою. Вони ведуть від міста угору до церкви; їх дуже
