групам дітей за раз підвестися й потягнутися, доки потяг стоїть. «Потрусіть ногами, – наставляє вона. – Це добре для кровообігу». Наймолодші діти метушаться, а старші хлопці влаштовують колотнечу за найменшої нагоди. Я й знати не хочу цих хлопців, що здаються так само дикими, як і зграя собак. Власник нашої квартири, містер Камінські, називав таких хлопців, свавільних волоцюг, що мандрували бандами, залазячи в кишені, а то й гірше, дітьми вулиці.
Коли потяг рушає зі станції, один із таких хлопців запалює сірника, викликаючи гнів містера Куррана, який б’є його по голові й кричить, щоб чув увесь вагон, називаючи його нікчемним, непутящим шматком бруду на благословенній Господній землі, з якого нічого доброго не вийде. Цей сплеск люті тільки підвищує статус хлопця серед його товаришів, які починають вигадувати хитрі способи подратувати містера Куррана, не виказуючи себе. Паперові літаки, гучне мекання, стогони, що імітують привидів, після яких чути здавлений смішок, – це розлючує містера Куррана, бо ж він не може спіймати когось одного й покарати за все це. Та що він може вдіяти, крім як вигнати їх геть на наступній зупинці? Чим він нарешті й погрожує, нависаючи над сидіннями двох особливо докучливих хлопців, на що старший із них відповідає, що радо житиме сам, як робив уже не один рік, і нічого йому не зробилося, в Америці в будь-якому місті можна чистити черевики, і що він готовий закластися – це, напевно, куди краще, ніж жити в хліві з худобою і харчуватися лише свинячими помиями або опинитися серед індіанців.
Діти на своїх сидіннях перемовляються. Що він сказав?
Містер Курран збентежено оглядається навкруги.
– Ти налякав цілий вагон дітей. Задоволений?
– Це правда, хіба ні?
– Звісно ні, це неправда. Діти, заспокойтеся.
– Я чув, що нас продадуть на аукціоні тому, хто найбільше заплатить, – каже інший хлопець гучним шепотом.
У вагоні стає тихо. Місіс Скетчерд підводиться, як завжди, сердито дивлячись з-під чепчика з широкими крисами. Вона куди грізніша, у своєму товстому чорному плащі та блискучих окулярах із металевою облямівкою, ніж містер Курран навіть у мить найбільшого гніву.
– Я досить наслухалася, – повідомляє вона пронизливим голосом. – Мені кортить вигнати всю вашу зграю геть із цього потяга. Але це було б… – вона повільно озирається навкруги, зупиняючи погляд на кожному стривоженому личку, – не по-християнськи. Хіба ні? Наше з містером Курраном завдання – супроводити вас у краще життя. Будь-які натяки на протилежне – грубі й обурливі. Ми від щирого серця сподіваємося, що ви знайдете вихід зі свого порочного минулого і під впливом суворого наставництва та тяжкої праці перетворитеся на гідних поваги громадян, здатних трудитися на благо суспільства. Послухайте. Я не така наївна, аби думати, що це вдасться всім. – Вона нищівно зиркає на біловолосого хлопця, одного з баламутів. – Але надіюся, що більшість із вас вважатимуть це можливістю. Напевно, єдиним шансом стати порядною людиною. – Вона поправляє плащ на плечах. – Містере Курран,
