сварки між ними. Мені хотілося, щоб усе було добре. Я притуляла Мейсі до грудей і шепотіла їй на вухо: «…та солодший за них голос твій, моя панночко», намагаючись її заспокоїти. Коли вона нарешті змовкла, я відчула лише полегшення, не розуміючи, що Мейсі, як канарка в шахті, попереджала нас про небезпеку, але було вже запізно.
Нью-Йорк, 1929 рік
Через три дні після пожежі містер Шацман пробуджує мене зі сну, щоб сказати, що вони з місіс Шацман знайшли гідегальне рішення (так, він каже «ідеальне», з німецьким акцентом; я тоді, за секунду, дізналася про жахливу владу гіпербол). Вони відведуть мене до Товариства допомоги дітям – установи з приязними соціальними працівниками, які надають дітям притулок і харчування.
– Мені не можна іти, – заперечила я. – Я потрібна буду мамі, коли вона повернеться з лікарні.
Я знала, що мій батько й брати загинули. Я бачила їх у коридорі, накритих простирадлами. Але маму винесли на ношах, і я бачила, як Мейсі ворушилася, хникаючи, коли чоловік в уніформі ніс її коридором.
Містер Шацман похитав головою.
– Вона не повернеться.
– Ну, тоді Мейсі…
– Твоя сестра, Маргарет, не вижила, – каже він, відвертаючись.
Мої мама й тато, двоє братів і сестра, так само дорогі мені, як я сама, – цю втрату неможливо описати словами. І навіть якби я й знайшла слова, щоб виразити свої почуття, слухати мене було ні́кому. Всі, до кого я була прихильна у світі – у цьому новому світі, – померли або жили десь далеко.
Тієї ночі, коли сталася пожежа, коли вони взяли мене до себе, я чула, як місіс Шацман у себе в спальні сварилася зі своїм чоловіком, вирішуючи, що зі мною робити. «Я про це не просила. – Її сичання прозвучало так виразно, наче ми були в одній кімнаті. – Ці ірландці! Стільки дітей у такій маленькій квартирі. Дивно, що таке не стається частіше».
Доки я слухала крізь стіну, в моїх грудях ширилася порожнеча. «Я про це не просила». Лише за кілька годин до цього мій тато повернувся додому з роботи в пабі й перевдягнувся, як завжди після зміни, з кожним шаром скинутого вбрання позбуваючись огидного смороду. Мама церувала одяг, за що їй платили гроші. Домінік чистив картоплю. Джеймс грався в кутку. Я малювала на аркуші паперу, навчаючи Мейсі літер, відчуваючи її тепло й вагу в себе на колінах і липкі пальці у волоссі.
Я намагаюся забути жах того, що сталося. Хоча, певно, забути – неправильне слово. Як я можу забути? Але як мені йти далі хоч на крок, не гамуючи відчаю, що переповнює мене? Заплющивши очі, я чую плач Мейсі й мамині крики, відчуваю їдкий запах, жар вогню на шкірі й різко сідаю на свою убогу постіль у сінях у Шацманів, обливаючись холодним потом.
Мамині батьки померли, брати – в Європі, один за одним пішли служити в армію, і я не маю жодного уявлення, як їх знайти. Але мені здається, і я кажу про це місіс Шацман, що можна спробувати сконтактувати з батьковими матір’ю та сестрою, що залишилися
