опікунській сім’ї), що здавалися, з одного боку, старими, а з іншого – на диво молодими. Як і ті черниці, ця жінка має трохи владну манеру, наче звикла наполягати на своєму.
Та чом би й ні, думає Моллі. Вона справді до цього звикла.
– Що ж, якщо буду потрібна – я на кухні, – каже Террі й зникає в інших дверях.
Старенька нахиляється в бік Моллі, суплячись.
– Як тобі вдалося досягнути такого ефекту? Вибілити пасма, – питає вона, погладжуючи скроню.
– Гм-м… – Моллі здивована, її ніхто про це ще не питав. – За допомогою освітлювача й фарби.
– Де ти цього навчилася?
– Подивилася відео на ютубі.
– На ютубі?
– В Інтернеті.
– Ага. – Вона задирає підборіддя. – Комп’ютер. Я надто стара, щоб підхоплювати таку моду.
– Навряд чи можна назвати модою те, що змінило наше життя, – мовить Моллі, а тоді винувато всміхається, розуміючи, що вже заходить у суперечку зі своєю потенційною наймачкою.
– Моє не змінило, – відказує жінка. – Напевно, це забирає досить багато часу.
– Що саме?
– Отак фарбувати волосся.
– А. Ну, не так і багато. Я вже звикла.
– А який твій природний колір, якщо не секрет?
– Зовсім ні. Темно-каштановий.
– А мій – рудий.
Моллі лише за мить усвідомлює, що це стара пані жартує зі своєї сивини.
– Мені подобається, що ви з ним зробили. Вам личить.
Пані киває й знову спирається на спинку крісла. Здається, вона це схвалює. Моллі відчуває, як напруга в її плечах трохи зменшилася.
– Перепрошую за свою грубість, але в моєму віці вже немає сенсу ходити околяса. Твій вигляд досить стилізований. Ти належиш до – як їх називають? – готів?
Моллі несила не всміхнутися.
– Щось таке.
– Гадаю, цю блузку ти позичила.
– Ну…
– Не варто було перейматися. Вона тобі не пасує. – Вона жестом вказує Моллі, щоб та сіла навпроти неї. – Можеш кликати мене Вівіан. Мені не подобається, коли мене називають місіс Дейлі. Адже мій чоловік уже на тім світі.
– Співчуваю.
– Не треба. Він помер вісім років тому. Крім того, мені дев’яносто один. Мало хто з тих, кого я знала, ще серед живих.
Моллі не знає, як відповісти – чи чемно казати людям, що вони на вигляд здаються молодшими? Вона ніколи не здогадалася б, що цій жінці дев’яносто один, але їй небагато з ким є порівнювати. Батьки її тата померли, коли той був молодий; батьки її мами одружені не були, тож вона ніколи не мала нагоди познайомитися зі своїм дідусем. З усіх родичів Моллі пам’ятає лише свою бабусю з маминого боку, що померла, коли їй було три.
– Террі розповіла мені, що ти живеш з опікунами, – каже Вівіан. – Ти сирота?
– Моя мама жива, але я вважаю себе сиротою.
