тижнів після того, перевищивши швидкість на вкритій льодом трасі І-95, після чого мама почала скочуватися вниз і вже не змогла вибратися назад. На наступні іменини Моллі вже жила з новою сім’єю, а її мама була у в’язниці. Ці дармовиси – це все, що їй лишилося від того, що колись було її життям.
Джек – хороший хлопець. Але вона цього чекала. З часом, як і всім іншим – соціальним працівникам, учителям, опікунам, – йому набридне, він почуватиметься обманутим, усвідомить, що зв’язуватися з Моллі собі ж дорожче. Хай як їй хочеться бути до нього небайдужою і хай як вона дає йому підстави так думати, насправді вона собі цього не дозволяє. Не те щоб вона прикидалася, але все-таки щось у ній примушує її стримуватися. Вона збагнула, що може контролювати свої емоції, уявляючи на місці своїх грудей велику коробку з навісним замком. Вона подумки відкриває коробку, й запихає туди всілякі випадкові некеровані почуття, непокірний сум чи жаль, і щільно її закриває.
Ралф теж намагався знайти в ній хороші риси. Він до цього схильний; він бачить навіть те, чого немає. І хоча якоюсь мірою Моллі вдячна йому за віру в неї, вона не покладається на це повністю. З Діною їй, можна сказати, краще – та не намагається приховати свої підозри. Легше думати, що на тебе мають зуб, ніж розчаруватися, коли показують спину.
– «Джен Ейр»? – питає Джек.
– Яка різниця?
– Я купив би її для тебе.
– Що ж…
Навіть вскочивши в таку халепу й, напевно, вимушена поїхати геть, вона знає, що ніколи не попросила б Джека купити їй ту книжку. В житті з опікунами вона ненавидить найбільше оцю залежність від людей, яких заледве знає, беззахисність перед їхніми забаганками. Вона навчилася нічого ні від кого не очікувати. Про її іменини часто забувають; на свята про неї думають останньою чергою. Їй доводиться задовольнятися тим, що дають, а те, що дають, – це рідко те, що вона просила.
– Ти така збіса вперта! – каже Джек, наче читаючи її думки. – Подивися, в яку халепу себе втягнула.
У двері Молліної кімнати гучно стукають. Вона притискає телефона до грудей і дивиться, як повертається ручка. Ще одне, з чим їй доводиться жити, – ні замка, ні особистого простору.
Діна заглядає в кімнату, міцно стиснувши нафарбовані рожевою помадою губи.
– Ми маємо поговорити.
– Гаразд. Я тільки закінчу розмову.
– З ким ти говориш?
Моллі вагається. Чи зобов’язана вона відповідати? Ой, та яка різниця.
– З Джеком.
Діна насуплюється.
– Поквапся. Ми не можемо витратити на це весь вечір.
– Я за хвилинку буду.
Моллі чекає, дивлячись просто на Діну, доки та зникає за дверима, й знову прикладає телефона до вуха.
– Настав час розстрілу.
– Ні, ні, послухай, – відказує Джек. – Я маю ідею. Але вона трохи… божевільна.
