багато переїжджаючи з місця на місце, вона навчилася дбати про своє нехитре майно. Але вона не впевнена, що це вдала ідея. Сидіти на самоті на пліснявому горищі, перебирати непотріб якоїсь старої?
Але враховуючи альтернативу…
– Вона хоче з тобою зустрітися, – продовжує Джек.
– Хто?
– Вівіан Дейлі. Стара пані. Вона хоче, щоб ти прийшла на…
– Бесіду. Ти маєш на увазі, що я маю пройти бесіду.
– Це частина угоди. Ти на це згодна?
– А в мене є вибір?
– Звісно. Можеш піти в колонію.
– Моллі! – гиркає Діна, грюкаючи у двері. – Ану бігом сюди!
– Іду! – гукає вона, а тоді до Джека: – Гаразд.
– Гаразд що?
– Я це зроблю. Сходжу й зустрінуся з нею. Пройду бесіду.
– Чудово, – відказує він. – А, і ще – може, краще вбрати спідницю абощо, ну ти знаєш. І, може, зняти кілька сережок.
– А що з тією, яка в носі?
– Мені вона подобається. От тільки…
– Ясно.
– Лише на першу зустріч.
– Гаразд. Слухай – дякую.
– Не дякуй мені за егоїстичність. Мені просто хочеться провести з тобою ще трохи часу.
Коли Моллі відчиняє двері й бачить напружені й сторожкі обличчя Діни й Ралфа, вона всміхається.
– Не хвилюйтеся. Я знайшла, як відпрацювати свої години. – Діна зиркає на Ралфа з виразом, який Моллі розуміє, маючи багаторічний досвід розпізнавання думок різних опікунів. – Але я зрозумію, якщо ви хочете, аби я пішла. Я знайду щось інше.
– Ми не хочемо, щоб ти пішла, – каже Ралф, і водночас із ним Діна говорить:
– Нам треба про це поговорити.
Вони втуплюються одне в одного.
– Хай там як, – мовить Моллі. – Якщо у нас із вами не складеться, не страшно.
І в той момент, сповнена позиченої в Джека напускної сміливості, вона й справді так думає. Якщо не складеться – значиться, не складеться. Моллі вже давно зрозуміла, що з більшістю розчарувань і віроломства, яких інші люди бояться все своє життя, вона вже зіткнулася. Батько помер. Матір пустилася берега. Її передавали з рук у руки й відмовлялися від неї раз у раз. Та вона все одно дихає, спить і росте. Прокидається щоранку і вбирається. Отож, кажучи, що це не страшно, вона має на увазі, що здатна пережити мало не будь-що. А тепер, вперше, відколи вона себе пам’ятає, знайшовся хтось, хто дбає про неї. (Власне, а що це йому заманулося?)
Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік
Моллі набирає повні легені повітря. Будинок більший, ніж вона уявляла, – білий вікторіанський моноліт із завитками й чорними віконницями. Виглядаючи з авта, помічає, що він у бездоганному стані – нічого не відлущується й не гниє, а це означає, що його, напевно, нещодавно пофарбували. Безсумнівно, ця стара пані постійно наймає людей для догляду за ним, цілу армію бджіл-трударів.
Стоїть приємний квітневий ранок. Земля ще сира від талого снігу й дощу, але сьогодні один із тих рідкісних, майже теплих
