Їй ніколи не спадало на думку таке пояснення. Чи й справді це так?
Ще у восьмому класі, під час особливо непростого року – сердиті, крикливі опікуни; ревниві названі брати й сестри; група задерикуватих дівчат у школі, – вона купила коробку швидкодійної фарби для волосся «Лореаль» й чорний олівець для очей «Кавер гьорл», і перемінилася в домашній ванній. У найближчі вихідні її подруга, що працювала в «Клерс», зробила їй пірсинг: по декілька дірок у кожному вусі, вставила сережку-гвіздочок у ніс і кільце у брову (однак ненадовго – швидко почалося запалення й кільце довелося витягти, від чого залишився схожий на павутинку шрам). Пірсинг став останньою краплею, через яку її вигнали з того опікунського дому. Місію виконано.
Моллі продовжує розповідати – як її батько помер, а мама не мала змоги про неї дбати, як вона опинилася у Ралфа й Діни.
– Отже, Террі розповіла, що тобі доручили виконати якийсь громадський проект для школи. І їй спала на думку чудова ідея залучити тебе до прибирання в мене на горищі, – каже Вівіан. – На мій погляд, це невигідна домовленість, але що там я знаю.
– Хочете вірте, хочете ні, але я можу назвати себе акуратисткою. Мені подобається наводити лад.
– Тоді ти ще дивніша, ніж здаєшся. – Вівіан відкидається на спинку крісла й переплітає пальці. – Мені теж є що розповісти. За твоїм визначенням, я теж залишилася сиротою, і майже в такому самому віці. Тож це у нас із тобою спільне.
Моллі не певна, як відповісти. Чи хоче Вівіан, щоб вона її про це розпитала, чи розказує просто так? Важко сказати.
– Ваші батьки… – наважується спитати вона, – не дбали про вас?
– Вони намагалися. Була пожежа… – Вівіан знизує плечима. – Це було так давно, я майже не пам’ятаю. Отож коли тобі хотілося б почати?
Нью-Йорк, 1929 рік
Мейсі перша відчула біду. Вона плакала без упину. Через місяць після її народження, коли наша мама занедужала, Мейсі стала спати зі мною на моєму вузькому ліжечку в маленькій кімнаті без вікон, яку ми ділили з братами. Було так темно, що я, вже не вперше, подумки запитала себе, чи оце так відчувається сліпота – як суцільна порожнеча. Я заледве розрізняла чи, точніше, лише відчувала силуети хлопців, які час від часу ворушилися, але ще не прокинулися: Домініка і Джеймса, шестирічних близнюків, що від холоду тулилися один до одного на лежанці на підлозі.
Сидячи на ліжку, спершись об стіну, я тримала Мейсі так, як показала мені мама, – приклавши до плеча. Я спробувала все, що могла, аби її заспокоїти, все, що раніше допомагало: гладила її спинку, проводила двома пальцями по носику, тихенько наспівувала батькову улюблену пісню, «Моя пташка співоча», їй на вушко:
Чув я трелі дрозда, солов’я й конопляночки,
Та солодший за них голос твій, моя панночко.
Але вона тільки верещала голосніше, здригаючись у спазмах плачу.
Мейсі виповнилося півтора року, але важила вона, мов пір’їнка. За кілька тижнів після її народження мама злягла з лихоманкою
