Сирітський потяг. Крістіна Бейкер Клайн
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн страница 10
Я піднімаю руку й торкаюся олов’яного кладдахського кельтського хрестика, який носила з шестирічного віку, обводячи пальцем обриси серця.
– Ірландський хрестик.
– У потяг не дозволяється брати з собою сувеніри.
Моє серце б’ється так гучно, що мені здається, ніби вона його чує.
– Він належав моїй бабуні.
Жінки розглядають хрестика, і я бачу, як вони вагаються, намагаючись вирішити, що робити.
– Вона дала мені його в Ірландії, перш ніж ми поїхали. Це… Це все, що в мене залишилося.
Це правда, але правда також і те, що я це сказала, аби їх переконати. І це подіяло.
Ми чуємо потяг, перш ніж він показується нам на очі. Низьке гудіння, дрижання під ногами, глибокий свисток, спочатку тихий, а тоді дедалі гучніший, коли потяг наближається. Ми витягуємо шиї, вглядаючись у колії вдалині (навіть коли одна з наших покровительок, місіс Скетчерд, кричить своїм пронизливим голосом: «Ді-і-іти! На місця, ді-і-іти!»), й ось раптом він з’являється: на нас суне чорний паровик, кидаючи тінь на платформу, випускаючи струмінь пари, як величезна задихана тварина.
Я серед двадцяти інших дітей різного віку. Нас відмили й вбрали в пожертвуваний кимось одяг: дівчатка в сукенках з білими фартушками й у грубих панчохах, хлопчики – у бриджах, які защипуються на ґудзики під коліном, білих сорочках, краватках, товстих вовняних піджаках. Стоїть незвично теплий жовтневий день, бабине літо, як його називає місіс Скетчерд, і ми чекаємо на платформі, знемагаючи від спеки. Моє волосся прилипло до шиї, сукня тісна й незручна. В одній руці я стискаю маленьку брунатну валізку, яка містить усе майно, крім хрестика, що належить мені в цьому світі, усе новонадбане: Біблію, два комплекти одягу, капелюх, чорне пальто, на кілька розмірів замале, пару черевиків. На підкладці пальта – моє ім’я, вишите волонтеркою з Товариства допомоги дітям: Ніїв Пауер.
Так. Ніїв. Досить поширене ім’я в графстві Голуей, і не таке вже й незвичне серед ірландських іммігрантів Нью- Йорка, але точно неприйнятне там, хай куди завезе мене цей потяг. Пані, що вишила ці літери кілька днів тому, цокала язиком, працюючи.
– Сподіваюся, ти не прив’язана до цього імені, юна міс, бо я певна, що, коли тобі пощастить потрапити в сім’ю, твої нові батьки змінять його в одну мить.
Моя Ніїв, любив називати мене батько. Однак я не прив’язана до цього імені. Я знаю, що його важко вимовляти, що воно іноземне й негарне для тих, хто не розуміє, – дивний набір звуків.
Ніхто не жаліє мене, що я втратила сім’ю. У кожного сумна історія, інакше нас би тут не було. Згідно з поширеною думкою, ліпше не говорити про минуле, найшвидше полегшення настане, якщо його забути. Товариство допомоги дітям поводиться з нами так, наче ми народилися тієї миті, коли нас