і протримається.
Певна річ, Моллі не сподівалася від Діни вотуму довіри, але й сама сумнівається. Чи справді вона збирається присвятити п’ятдесят годин свого життя допомозі якійсь буркотливій карзі, сидячи на горищі з протягами, перебираючи коробки, повні молі, пилових кліщів і ще бозна-чого? У колонії вона могла б проводити цей час на груповій психотерапії (що завжди цікаво) й дивитися ток-шоу «Погляд» (що досить непогано). Там можна було б спілкуватися з іншими дівчатами. А так вдома її чекатиме Діна, а ця стара пані пильнуватиме за кожним її рухом.
Моллі зиркає на годинника. Вони приїхали на п’ять хвилин раніше завдяки Джекові, який її підганяв.
– Не забувай дивитися в очі, – каже він. – І обов’язково всміхайся.
– Ти вже як мама.
– Знаєш, у чому твоя проблема?
– У тому, що мій хлопець поводиться як мама?
– Ні. У нерозумінні того, що на карту поставлений твій зад.
– На яку карту? Де? – Вона озирається, соваючись на сидінні.
– Послухай… – Він тре підборіддя. – Моя мама не розповіла Вівіан про колонію й усе таке. Їй відомо лише, що це громадський проект, який задали у школі.
– Тож вона не знає про моє кримінальне минуле? Боягуз.
– Ay diablo [4], – відповідає Джек, виходячи з авта.
– Ти підеш зі мною?
Він зачиняє дверцята, обходить авто й відчиняє пасажирські дверцята з іншого боку.
– Ні, проведу тебе до сходів.
– Який джентльмен. – Вона ступає на землю. – Чи боїшся, що я втечу?
– Правду кажучи, і те, й те, – відказує він.
Стоячи перед колосальними дверима з горіхового дерева з величезним мідним кільцем, Моллі вагається. Озирається на Джека, що вже повернувся в авто, надів навушники й гортає пошарпану збірку оповідань Джуно Діаса, який завжди тримає в бардачку. Вона виструнчується, розправляє плечі, прибирає волосся за вуха, пригладжує комірець блузки (коли вона востаннє мала на шиї комір? Хіба що собачий) і стукає у двері. Тихо. Вона стукає знову, трохи гучніше. А тоді помічає кнопку дзвінка ліворуч від дверей і натискає її. У будинку голосно звучить передзвін, і за мить з’являється Джекова мама, Террі, що поспішає їй назустріч із занепокоєним виглядом. Завжди дивно бачити Джекові великі карі очі на широкому, приємному обличчі його матері.
Хоч Джек і запевнив Моллі, що його мама дала згоду – «та бісова справа з горищем висіла над її головою так довго, ти навіть не уявляєш», – вона знає, що насправді все куди складніше. Террі обожнює свого єдиного сина і, щоб його порадувати, зробить майже все. Але хай скільки йому хочеться думати, що Террі не має нічого проти його плану, Моллі знає, що Джекові довелося на неї натиснути.
Коли Террі відчиняє двері, вона оглядає Моллі з голови до ніг.
– Ну, причепурилася ти гарно.
– Дякую. Напевно, – бурмоче Моллі. Їй важко
От дідько (
