що було не так… – процідила крізь зуби піддослідна, стискаючи кухоль з пивом у руці. – Вона почала думати, що таке життя порочне. Що отримувати радість, від тих речей, які ми робили, – ненормально. Що наші стосунки – аномальні. Вона піддалася думці загалу. Вона повірила, що це неможливо. Жити, як ми, і бути щасливими. Олена звикла бути в центрі уваги, хотіла, щоб про неї говорили, але тільки хороше. Її злякало слово «аутсайдер». І вона залишилася в ролі принцеси, відкинувши роль відщепенця.
Тася незлобливо додала:
– Може, якби я колись була принцесою… Я б теж не захотіла боротися за своє «я»?
До кімнати зайшла Світлана Анатоліївна. Вона широко посміхалася, складочки біля рота трохи тремтіли.
– Доброго дня. О… у тебе такий вигляд, ніби я вже заходила сюди з коньяком, – засміялася.
Піддослідна, тяжко зітхнувши, лише хитнула головою в бік стільця.
– Ну що? Як завжди? – Прудкі руки пірнули в сумку.
– Ні. Сьогодні не хочу.
– Що так? – Жінка все ж дістала пляшку. Скептично подивилася на пластиковий стаканчик і, крутнувши кришечку, ковтнула з пляшки.
– На душі радісно. А коли добре – не п’ють, – удавано посміхнулася Тася, глузливо граючи бровами.
Світлана Анатоліївна розсміялася.
– Ага, а я – дельфін. Не сміши мене, дівчинко. Щоб ти знала, я багато чого бачила у своєму житті. І таке обличчя, як у тебе, мені достеменно знайоме. – Вона підняла вказівний палець угору, а потім тицьнула ним піддослідній у лице. – Це обличчя нещасного кохання.
Тасіта пирхнула.
– Багато ви знаєте.
– І не смійся зі старої жінки. Я бачила в житті таке, чого тобі не довелося і, дай боже, не доведеться! Я кохала стількох чоловіків, що тобі й не снилось! Такий вираз обличчя мало моє віддзеркалення після кожного з них! Повір, мене не обдурити. А ти ще занадто мала шмаркля, щоб мене дурити! Я знаю, про що кажу.
Тасіта почала дратуватися. Вона з неприязню дивилася у вічі жінці, але та не помітила або ж зробила вигляд, що не помітила її погляд, хоча звела розмову на інше:
– Ти ще й працювати з розумом не вмієш! Гадаєш, я не бачила, що шукаєш роботу навіть тим, хто точно не зможе заплатити. Це ж контингент, який нам заборонено брати в клієнти. Не бійся, я, звісно, не скажу. Але для себе запам’ятай: всім не допоможеш. Треба дбати про себе. Чи ти не вмієш відмовляти? Май на увазі…
Критика. Тасіта не любила критики. Особливо такої персони, як ця жінка.
Її дратувала оцінка мертвого бездушного тіла – людини, яка сама нічого не досягла в житті. Особи, яка вважала себе розумнішою за неї, вагомішою за неї, сильнішою за неї.
Критика людини, яка виросла на умовностях оточення й давно втратила власну індивідуальність. Ця цяця теревенила про боротьбу й досягнення, а сама вже давно припинила боротися, втратила власну думку, проте смачно пащекувала про відсутність стрижня в Тасіти. Ця безкрила птаха, що вже не вміє літати, замахнулася
