посмішка повільно зникає з лиця.
– Ну звісно… Ти зараз згадаєш одну із заповідей.
Запалює цигарку.
– Смішно. Люди самі вигадують собі обмеження. Мучаться від цього, але не змінюють точку зору. Смішно.
18.01
– Вибач… Ми більше не можемо спілкуватися. Я старався щось змінити в тобі. Допомогти. Я бачу твій талант. Але мені боляче від того, що ти не реалізуєш його – тільки п’єш. А та робота… Вона ж убиває тебе! Невже ти цього не помічаєш? Ти стала ще більше пити. Поглянь на свою квартиру. Коли ти прибирала востаннє? Тут і кроку не можна зробити, щоб не спіткнутися об пляшку.
Піддослідна спокійно вислуховує нотації друга. Повільно видихає дим і спостерігає, як він піднімається до стелі.
– А Олена? Навіщо ти образила її? Вона теж почала потай пити, коли чоловік на роботі. А ще ж вона збиралася кинути курити. А тепер замість однієї пачки на день вона викурює дві! І весь час якось гірко посміхається. Думаєш, її чоловік цього не помічає? Вона, звісно, намагається приховати від нього цей дурний стан, але ж і він не повний ідіот…
На кухні стоїть туман, за яким майже не видно пастиря. Цигарковий дим поволі пливе до витяжки.
– І з собою коїш бозна-що. Зазирни хоч раз у дзеркало. Знаєш, що бачу я? Кислиці впереміш із чорними тінями довкола очей, запалене від алкоголю обличчя, брудне волосся й химерну майку, що смердить цигарками й жиром…
Вона намагається видихнути дим кільцями, але в неї не виходить. Тася завжди хотіла навчитися пихкати кільцями.
– Ти завжди стежила за своїм зовнішнім виглядом! Що з тобою діється?!
Він нервово хапає цигарку з пачки, що лежить на столі, і запалює. Спохмурнів. У відповідь байдужа мовчанка.
– Сніг пішов… – Тасіта повертається обличчям до вікна. Вона сидить на підвіконні. Хлопець підходить до неї й обіймає за плечі. Дивиться на сніг разом з нею.
– Гарно?
Тася мовчки гасить цигарку.
– Значить, весна не скоро. Не люблю зиму. – Спускає ноги долу й обіймає його. – Усе зі мною добре. Я обов’язково сяду за полотна. І питиму менше. Але дай мені час. Просто муза – падлюка, не приходить тоді, коли заманулося митцю.
Стоять мовчки. Друг мало не плаче. Тасіта для нього більше ніж друг. Вона нічого не вимагала. Ніколи не просила про допомогу й дзвонила тільки тоді, коли справді хотіла його бачити. Вона йому не брехала, так як це робили його родичі, корисливі друзі та химерна коханка. Тася допомагала йому як могла. Інколи ображала його, але частіше її слова стимулювали, підштовхували до дій. Він цінував її любов до правди. Поруч із нею йому дихалося легше, незважаючи на димову завісу в квартирі.
– Не турбуйся про мене, Сашку. Ти ж знаєш, я не переходжу меж. Принаймні стараюся не зруйнувати себе дощенту.
– Але я хвилююся…
Тасіта відсторонюється від нього. Злазить з підвіконня, потягується й широко
