на загальних засадах – вони не матеріальні. Вона цінує мистецтво, патріотизм, віру в себе та свій талант, волю. Останнє для неї не порожній звук. Задля власної свободи Тася багато від чого відмовилась. Навіть від Олени. Вона опирається буденному життю.
Олена ж, усупереч почуттям зневаги та сорому, досі не може відмовитися від моєї піддослідної. Для неї Тасіта наче ковток свіжого повітря. Щось таке, до чого вона тягнеться знову й знову. Без чого страшенно сумує, чого їй повсякчас бракує. Тасіта для Олени немов дитячий талісман, який дбайливо ховають на дні скарбнички. Безцінний і водночас непотрібний.
Мою піддослідну завжди оточувало те, що не терпить нормальне суспільство: алкоголь, брак культури, непокора, відстороненість, подвійна орієнтація, зухвальство, вільність, інакшість. Завдяки цьому вона виділялася серед натовпу, це відштовхувало й водночас притягувало. Хтось ходив за нею слідом і дивився закоханими очима, хтось намагався відлупцювати, хтось просто прагнув не відпускати зі свого життя.
– Як твої полотна?
– Малюю. Щодня тільки тим і займаюся. А в перервах читаю і їм, – збрехала не змигнувши, дивлячись прямо у вічі. В її словах чувся виклик. Сумно.
– Класно. А ми тут з коханим збираємося кинути курити. Знаєш, ми думаємо про дітей… – щасливо опускає очі, шаріється й широко посміхається.
Тасіта байдуже супиться.
– Поздоровляю.
Діти… Це щось таке, чого піддослідна не може мати, принаймні зараз. Не тільки через відсутність партнера чи стабільності в житті. Дитина прив’язує, а для Тасіти – це вірна смерть. Вона занадто неврівноважена для такого відповідального кроку. Їй увесь час потрібні зміни. Вона не може на таке піти. Хоча й дуже любить дітей. Материнство для неї – це щось дуже аморфне, віддалене і… стосується не її. Я з нею згодна. Їй не можна заводити дітей.
Вона приречена на самотність або на одностатеве кохання. Діти і там, і там виключені.
– Пам’ятаєш тиждень перед зустріччю зі своїм чоловіком? – раптом запитує піддослідна.
– Ем… так. Я жила тоді в тебе, і ми весь тиждень поспіль пиячили… – зморщила лоба Олена, згадуючи ті дні.
– Пам’ятаєш, що тоді відбулося?
– Ти захворіла на три дні…
– Ні. До того.
Олена зрозуміла, що має на увазі Тасіта, і відвернулася.
– Я ж просила не згадувати про це.
– Я бачу… – Піддослідна залпом допила пиво й підвелася. – Ти багато чого не хочеш згадувати. А я все така ж. Я не змінилася й не змінюсь. Я п’ю. Періодично сплю і з хлопцями, і з дівчатами. Я все ще мрію стати відомою художницею. Не озираюся, боячись, що скажуть люди. І все ще кажу їм правду у вічі.
Тасіта почала одягати пальто, Олена раптом підвелася й схопила її за рукав.
– Ти зневажаєш мене, правда? Вважаєш себе кращою за мене? – Її очі на мить стали божевільними, схожими на очі моєї піддослідної. – Та я щаслива. Я заміжня й отримую втіху від життя
