його у книжку, їй-бо, диваки. «Осьдечки, подивіться, який я сміливий! Поламав суспільне табу! Матюкнувся в книжці!». Нагадують дівку, що зробила декольте нижче талії й розрізала спідницю до самого декольте. Погляд-то приверне, хто ж сперечається, але гарній дівчині все те не потрібне, її й без таких хитрощів помітять.
Так і з книжками.
А хочеться повикобенюватись – то значно цікавіше викобенитись так, щоб і слова не написати, й щоб у читача воно само в голові виникло. В потрібний момент з потрібною інтонацією. Можна ще у потрібному оточенні слів-супутників, але то вже не до мене, я так не вмію.
Ви будете сміятись, але й ці роздуми встигли промайнути за ту коротку-коротесеньку мить, коли зустрічний «мерс»-мікроавтобус у наш бік уже рискнув, але ми на обочину ще не вискочили. За ту саму мить, коли я тільки-но сидів ліворуч біля вікна, а тепер стояв праворуч біля дверей.
Бам!
Скло обсипалося, а на стійці, до якої я притулявся, з’явилася вм’ятина – якраз біля того місця, де була голова. Вм’ятина не просто так, а з розривом, і якщо прикинути, то рване металеве клоччя опинилося якраз на місці лівої скроні.
Чоловік, що сидів позаду, тільки-тільки почав затулятись руками, але, звісно, спізнився – на морді вже було кілька подряпин, й принаймні дві з них вже бубнявіли червоною повінню. Ой, зараз прорве… прорвало.
І кров з обличчя, й водія на подальші характеристики шофера того «мерседеса», й пихату опасисту тітку на переляканий лемент. Як дивно, окрім неї, більше ніхто не горлав.
– Та цить уже! – раптом сказав хлопчина, з яким вона сварилася за люк, й (теж раптом!) тітка послухалася.
Я озирнувся. Задні двері були завішені цупкими фіранками, й куди дівся винуватець зіткнення, з мого місця годі було помітити. Шофер, видно, теж подумав, бо прикипів очима до шибки, за якою мало бути дзеркало заднього огляду… але дзеркала не було.
– Тьху! – сказав він і висловив припущення, що винуватець має сексуальні стосунки не лише з власною матір’ю, а й з батьком, а також з козою, псом та курми. З дитинства. Причому надає перевагу пасивній ролі. Бо так бабуся привчила. Бо з нею у того негідника теж щось було.
За інших обставин я б заслухався, а дещо навіть постарався запам’ятати, однак зараз потягнувся до ручки. Не тієї, що пише, а тієї, що на дверцятах.
– Так! – пильний шоферюга негайно помітив мій порух. – Ніхто нікуди не розходиться! Викликаємо ДАІ, даємо свідчення. Гей, хлопче, ти чуєш, що я кажу?
Останнє було безпосередньо до мене.
– А ти мене зупини, – порадив я, тягнучи ручку вгору.
Водій уважно на мене поглянув і порадою не скористався.
Краєм ока я побачив, що й хлопчина-шанувальник свіжого повітря теж піднімається, а за ним і тітка, причому на обличчя вже знову начепила зверхньо-пихатий вигляд: «буду я тут щось свідчити!.. геть знахабніли!».
До зупинки було хвилин сім ходу, а до наступної маршрутки ще хвилини зо три.
Але
