заверещали гальма, я зопалу стрибнув якнайдалі від проїжджої частини… виявилось, даремно. Просто собака біг через вулицю, й шофер старенької «Волги», що гальмонула з таким вереском, не полінувався у вікно помахати йому кулаком.
Собака не звернув уваги. Біг як біг – у глибокій задумі, наче й не трасу перебігав, а сільську дорогу, що по ній за день кілька велосипедистів проїде, та ще Ванько-тракторист. Не можна сказати, ніби вічно молодий, але вічно п’яний.
Успішно дістався протилежного боку, розвернувся й задирливо гавкнув – що, мовляв? Взяли? Хрін вам!
Подумки я категорично його підтримав.
Але до метро рушив все одно якнайдалі від бордюру.
От собаку вже точно ніхто не міг би погнати через дорогу в потрібному місці та ще у потрібний час.
Значить, це не Ігор.
Нічого не значить.
ДТП з собакою… точніше, недоДТП, бо таки ж не сталася, могло бути просто збігом, а все інше – Ігоревими капостями.
Що ж, їдемо далі.
На вході до метро роздавали газети, я не дивлячись хапнув одну, дочекався потягу (теж стоячи мало не на середині платформи), всівся й лише тоді розгорнув.
«Загинуло четверо українських воїнів».
І обставини. Ті самі, що вже читав учора.
Їхати було недалеко, але я перечитав текст двічі, уважно, до кожного тире придивляючись… хоча що давала мені та уважність? Та нічогісінько. Просто ховався за нею, боячись повірити.
«Станція Нивки!» – оголосив репродуктор. – «Шановні пасажири, виходячи з вагона, не залишайте своїх речей!».
Кожен раз, коли чув цю фразу, страшенно кортіло вставити «нам»: «Не залишайте нам своїх речей». Раніше було «свої речі», але якийсь мудрагель переправив.
І за цими лінгвістичними міркуваннями я теж ховався.
І за думкою про те, що газету надруковано спеціально для мене (усю паку, ага!), й підсунуто мені спеціально (а якби я не взяв?), і що це все-таки якась спецоперація, а не те, що я думаю.
Тому на виході зупинився й купив «Сегодня».
«Загинуло четверо. Є поранені».
Я пройшов трохи далі й купив «Вечірні вісті». У іншого продавця, бо хтозна, може, вони кілька фальшивок надрукували, а не одну. Бувало й таке в історії… кажуть, для хворого Леніна навмисне друкували персональний номер «Правди», і в тому номері все було гаразд, народ масово обговорював його свіжу статтю, й день від дня зростав процент жирової маси, як хоч і з іншого приводу, але надзвичайно влучно висловився товариш Подерев’янський.
«Вечірні вісті» теж сповістили, що чотирьох.
Не полінувався пройти аж до газетного кіоску й… ні, купляти не став. На вітрині лежали кілька газет, й мало не в кожній було про чотирьох загиблих.
Став я невдало – на проході, й вже кілька перехожих начебто випадково штовхали мене плечем. Не чоловіки – у нас із цим якось обережніше, а жінки, в основному, клімактичного віку. Плечем або стегном, що в кого більше.
