потім втирали сльози і впівголоса промовляли:
– Ех, Гриню, Гриню! А як ми з тобою в сімнадцятому… Ой вей!
Зараз у залі звучала бравурна музика – оркестранти були в ударі.
Глядачі в залі не могли отямитися від захвату – настільки вражали їх кадри, на яких матроси в білих робах бігли палубою, і потому на щоглі майорів червоний прапор. Причому вражали настільки, що фахівці вільних професій, тобто злодії, що неабияк розплодилися тисяча дев’ятсот двадцять шостого року, на якийсь час навіть облишили кишені громадян і, роззявивши роти, втупилися в миготливі кадри.
Видовище було справді вражаюче. Обличчя, почуття, радість перемоги. Нарешті форштевень «Потьомкіна» грізно посунув на публіку і з’явилося слово «кінець». У залі спалахнуло світло, усі зааплодували й почали підводитися. Тепер було видно, що в залі присутні й жінки, що притискали до заплаканих очей хусточки, і хвацькі морячки, і вояки, і навіть непмани – нові радянські негоціанти. Щойно увімкнулося світло, всі почали перевіряти, чи на місці портмоне, гаманці та годинники, і на трибуну перед екраном бадьоро зійшов Павло Федорович Нечеса, що сидів у першому ряду, – директор Одеської кінофабрики, а донедавна революційний матрос, який навіть на новій посаді не розлучився – що цілком відповідало духові часу – із широченними кльошами і бушлатом.
Павло Федорович збентежений і схвильований. Він уперся руками в трибуну і оглянув зал.
– Ну, товариші, шо вам сказати? Радий, дуже радий! І хай згинуть наші вороги, хто скаже, шо фільма про наше чудове місто та броненосець не підкорить, так би мовити, весь прогресивний світ! Браво, товариші!
Зал вибухнув оплесками. Перечекавши їх, Нечеса із завзяттям, яке буває тільки після перегляду гарного життєствердного фільму, продовжив:
– Я, як директор кінофабрики, пропоную привітати і передати наш полум’яний привіт режисерові Ейзенштейну! Сподіваюся, шо у нас, у Радянській Україні, є ще й не такі таланти!
Овація гриміла в стінах кінотеатру. Глядачі, обговорюючи фільм, потягнулися до виходу із залу, а до Павла Федоровича підійшов чоловік із розумним виразом обличчя, у старорежимному костюмі. Поціновувачі кіно одразу впізнали б у ньому Петра Івановича Чардиніна – людину, яка буквально створила кіно ще царської Росії, а потім, ніде правди діти, так само відновила майже з небуття кіно Української республіки. Ще до революції він поставив рекордну кількість картин – двісті. Лише уявіть – дві сотні картин! Саме Петро Іванович був режисером, що відкрив Віру Холодну. Він встиг пожити в еміграції, повернутися і зараз успішно знімав фільми нового часу.
Чардинін, у бездоганній англійській парі, не втримався і поправив на Нечесі комір бушлата.
– Браво, Павле Федоровичу, добре виступили!
– Так, а шо ж, Петре Івановичу! Певна річ, легше стріляти з кулемета, аніж ото з трибуни промовляти! Та часи змінилися, зараз моїм кулеметом є трибуна. Ходімо краще в буфет!
Як це зазвичай
