художники-декоратори встановили еталон «якісної російської стрічки» та її головної складової – мелодрами.
Серед «протеже» Ханжонкова майже всі, хто створив собі ім’я в кіномистецтві – найкращий майстер російського «кінематографічного модерну» режисер Євген Бауер, багатоликий Іван Мозжухін, перша леді російського екрана Віра Холодна. У Ханжонкова в різні роки працювали практично всі великі майстри російського кіно, за винятком хіба що Якова Протазанова.
Що станется з кіно далі?
Зростання обсягів виробництва змусило кіномагнатів рушити на південь, у Ялту, де інтенсивне сонячне освітлення уможливлювало цілорічні зйомки. Олександр Ханжонков перемістив свою виробничу базу й акторську трупу до Криму тисяча дев’ятсот сімнадцятого року. У двадцятому році кінодіячі почали перебиратися за кордон. Ханжонков теж опинився в еміграції. Свого місця у західному кінобізнесі він так і не знайшов. Коли більшовики покликали його назад, Ханжонков вирішив повернутися. Працював у радянських кінозакладах, потрапив під суд, був виправданий, але позбавлений усіх прав. На жаль, вдячністю до того, хто здобув країні світову славу, більшовики не вирізнялися.
Тапер грає, глядачу, і перед нами в тиші кінотетру миготять обличчя акторів… Зупинимось на одному з них усебічно.
Саме в Ханжонкова, якщо вже ми почали говорити про зірок кіно у всіх цих галузях, почав свою кар’єру великий російський кіноактор Ванєчка, або Іван Ілліч Мозжухін. Він народився тисяча вісімсот вісімдесят дев’ятого року під Пензою в родині багатих землевласників. Закінчивши гімназію, грав у провінційній театральній трупі, а пізніше, вже у Москві, кинувши юридичний факультет Московського університету, вийшов на сцену Введенського народного дому. Звідси тисяча дев’ятсот восьмого року його разом із режисером Петром Івановичем Чардиніним й акторами народного дому Ханжонков запросив до заснованого ним кіноательє.
Мозжухін був наче створений для новонародженого мистецтва, що активно шукало власну мову, а дами називали його «душка». На німому екрані була вкрай важлива найтонша міміка персонажа; тут спрацьовувала виразність типажу Мозжухіна – орлиний ніс, міцно стиснуті губи, вільна, витончена пластика. Його почали знімати в ролях героїв-коханців, і на афішах з’явилися слова «король екрана». Та експлуатувати свою зовнішність і чарівність Мозжухін не став. Він вивчав секрети поведінки актора перед кінокамерою: взявши на озброєння гасло «грати не граючи», передовірив почуття очам. Очі в нього були надзвичайні: великі, майже прозорі, «магнетичної сили», як писали рецензенти.
Мозжухін постійно шукав нові форми в роботі над образом, прагнув позбутися штампів, вигадував унікальний грим. Міг перевтілитися навіть у волохатого, вертлявого, вимащеного сажею чорта в «Ночі перед Різдвом» або на скелет чаклуна зі «Страшної помсти» – обидва фільми з’явилися тринадцятого року.
