Вперше вона з’явилася на екрані в епізоді: грала годувальницю-італійку у фільмі «Анна Кареніна» режисера Володимира Гардіна. Але справжнім дебютом – днем, коли Віру Холодну помітила і публіка, і критика, – стала роль зачарованої красуні-сомнамбули у фільмі «Пісня переможного кохання», поставленому Євгеном Бауером за повістю Тургенєва «Примари».
Сходження було не просто швидким, але по-справжньому стрімким – нову артистку безупинно знімають то Бауер, то Чардинін – кращі постановники того часу. Її портрети друкують на обкладинках журналів, поети присвячують їй вірші, модниці наслідують її вбрання і зачіски. Ім’я Віри Холодної на афіші – запорука повних зборів.
Знявшись у шести фільмах Бауера, акторка переходить в ательє Харитонова, який запропонував їй казковий гонорар. Це було дуже доречно, адже в той час вона сама годувала родину – двох доньок, двох молодших сестер, матір і бабусю. Чоловік як молодший офіцер отримував мізерну платню.
(Зазначимо, що Віра Холодна була першою з жінок-емансипе від кінематографа, що витягувала на собі не лише родину, але й не завжди вдалу роботу партнера з фільми. Перший випадок, але аж ніяк не останній. До нашого роману це має не надто прямий стосунок, однак це був приклад роботи, який надалі наслідувало чимало чудових акторок. У тому числі та, про яку ми ще неодноразово згадаємо.)
Брак професійної акторської освіти, невміння і боязкість перед камерою Холодна компенсувала рідкісною щирістю та природністю – адже саме це найбільше цінувалося на екрані, чутливому до фальші та показної гри. Так само зовнішність дебютантки підкорила публіку – це був справжній еталон краси десятих років минулого століття: мініатюрна струнка фігурка-статуетка, сумні сірі очі під покровом довгих вій, чорні кучері. Вона грала дівчат і жінок різних звань і верств суспільства – курсисток, модисток, аристократок. Але долі її героїнь завжди були нещасливими: у фіналі фільми зваблену чекали фінал і розплата, покинуту – куля в серце. Глядачі співчували й безприданниці Наті Бартеневій з «Життя за життя», і циркачці Полі в «Мовчи, сум, мовчи», і циганці Маші з «Живого трупа» за п’єсою Льва Толстого. Попри сюжетні перипетії, героїні Віри Холодної завжди залишалися зворушливими й чистими. Це було втілення жіночого національного характеру на екрані – перша кінозірка, якої потребував молодий кінематограф Росії.
Тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року з голодної Москви кінофабрики виїжджали на південь країни. У захищеній білою гвардією Одесі Віра Холодна знялася у фільмах «Останнє танго», «Жінка, яка винайшла кохання» – тут її майстерність дозріла, стала впевненою. Але в лютому дев’ятнадцятого року жахлива епідемія «іспанки» за три дні забрала життя молодої акторки. Усе місто ховало свою улюбленицю, а зйомки похорону навіть потрапили в кіножурнал. Але така вже природа людини – безглузда смерть породила дивні й безглузді чутки: мовляв, це було політичне вбивство або самогубство, Віра отримала від надокучливого
