я так жив, Сьомо, вони знову, як у дев’ятнадцятому, наче ті махновці, поцупили рейки і потяг став як укопаний!
– Я вас прошу, Женю! Того, хто цупив рейки, ЧК того ж року запроторило в такі катакомби, шо я навіть боюся уявити! Ну, добре… добре… нехай таки буде по-вашому: у ті ж роки! Так що не переживайте, потяг буде, як обіцяли!
– Погода, Лялечко, в усьому винна ця жахлива спека! Рейки таки просто плавляться, ось чому потяг запізнюється – колеса прилипають, шоб я так жив!
Серед публіки, яка жваво торгувалася і торгувала на привокзальній площі насінням, сушеними і смаженими бичками, родзинками і пиріжками, нетерпляче походжав художник-постановник багатьох кінокартин Жора, або, як його називали знайомі, Жорочка чи Жорик, або, як його називала мама, Жорж, або, як його записували в титрах фільмів, Георгій Бейзінгерц. Жора до того часу вже відпрацював на картинах «Спартак» і «Свіжий вітер», був затребуваний і задоволений собою, але сьогодні чимось збентежений.
Його друг і соратник Сашко, або Олександр Петрович Довженко, мав повернутися саме цим потягом, що спізнювався, для важливої і невідкладної справи, яку Жора міг повідати другу лише терміново і неодмінно особисто, інакше ніяк. Потяг, як ми знаємо, запізнювався, а рахунок ішов на хвилини. Тому, коли засвистіли свистки, ударив дзвін і чоловічий голос оголосив: «Пасажирський потяг “Харків-Одеса” прибуває на першу колію!» – Жора струсив з губ соняшникове лушпиння, підійшов до водія, що нудьгував в автомобілі «рено», і попередив:
– Запускай мотор! Щойно зустрінемо – терміново на кінофабрику!
– Слухаюсь, – сонно відповів шофер, насунув кашкета і краги.
Жора, відійшовши, почув ззаду звук запущеного двигуна з водяним охолодженням, як його шанобливо називали водії, «француза». Почув і одразу про це забув – з дверей вокзалу, що вели з перону на привокзальну площу, висипали люди з портфелями, торбами і мішками. Жора пошукав очима. Просто навпроти нього, широко і щасливо посміхаючись, у білому піджаку наопашки і в білому капелюсі, зсунутому на потилицю, вже стояв його друг і соратник.
– Жоро!
– Сашку!
Друзі обнялися.
– Ну, як з’їздив? Що в Харкові?
– Та все ніби гаразд. Прощаюся з минулим життям… Ось приїхав!
Жорочка розвів руками і зовсім правдоподібно обурився:
– Нє, ну ви подивіться на нього, він приїхав! Я вже три дні тут сиджу, як на кактусі! Ти думаєш фільму закінчувати? Хіба так можна, Сашку? Ми тут зачекалися, директора немов ґедзь укусив, у нас літо, час, коли важить не день, а кожна година! А ти десь катаєшся!
– Жоро, час уже нову фільму починати!
– Ти спочатку стару закінчи. Давай валізу.
– Сам донесу! Вона легка!
Жора оглянув свого усміхненого друга і стиха мовив:
– Шось у мене недобре передчуття, Сашку.
– Не переживай! Де наше
