Навчався спочатку в Сосницькій початковій школі, а потім у початковому училищі. Навчання хлопцеві давалося легко – він був відмінником, хоча вважав, що це «вчителі самі чогось не розуміють, тож їм здається, що я відмінник…». Принаймні так він розповідатиме вже своїм учням багато років по тому. Пристрасті до чогось одного він не мав, уміючи багато чого, хоч і не ідеально. Зате дуже хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все. «Загалом мрії щодо вибору майбутньої професії ширяли в царині архітектури, живопису, далекого плавання, розведення риб і вчителювання». Непоганий набір для вибору свого місця в житті, чи не так?
Тисяча дев’ятсот одинадцятого року Олександр вступає до Глухівського учительського інституту (зараз це Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка). Але вступає не тому, що пристрасть до педагогіки перемогла решту інтересів та захоплень. Усе набагато прозаїчніше: він має право складати туди іспити, та й стипендію платять – цілих сто двадцять карбованців на рік.
Тут, у Глухові, Олександр був наймолодшим серед студентів і тут, як писав пізніше сам Довженко, «перестав вірити в Бога, у чому й зізнався на сповіді отцю Олександру, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів». В інституті вперше знайомиться з українськими книжками, які разом із товаришами читав потайки від педагогів.
Тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року Довженко закінчив інститут і був направлений вчителювати в Житомирське початкове училище. Через брак учителів він викладає природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію й малювання. Ось що він записав про ці непрості роки: «Першу світову війну сприйняв як обиватель, спершу радів та закидав квітами поранених… лише через кілька років почав дивитися на них вже з тугою і соромом».
Саме в ці роки Довженко стає активістом українського національно-визвольного руху, нехай навіть ненадовго. Захоплено зустрічає повалення самодержавства: «Так зазвичай пси радіють, зірвавшись з ланцюга», – з вірою, що тепер «уже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики в робітників, школи в учителів, лікарні в лікарів, Україна в українців, Росія в росіян». Та з віком, переглянувши свої юнацькі палкі поривання, Довженко назве їх сліпотою людей, «що вийшли з льоху».
Згодом він напише: «Український сепаратистський буржуазний рух видавався мені в той час крайнім революційним рухом, найлівішим, отже, найкращим: що правіше – то гірше, що лівіше – то краще… Якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різноманітних книжок. Таким чином, я увійшов у революцію не в ті двері».
Тисяча дев’ятсот сімнадцятого року на фронт Олександр не потрапляє, точніше, його не беруть як «білобілетника» через хворе серце. Тоді він переїздить працювати до Києва – тут теж вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті (нині – Київський національний економічний університет) на економічному факультеті. Чому економічний? Довженко вступає туди тільки тому, що його атестат унеможливлював вступ до інших
