того, що ми продамо їх і на отримані гроші купимо їм молока! – заявляли вони, красномовно крутячи нікельованими «лі-енфілдами» та «браунінгами». Чи варто казати, що у такий спосіб коштовностей збиралося доволі багато, та ніяким «бідним дітям» вони не діставалися. Утім, крім тих випадків, коли добра було стільки, що воно просто роздавалося – особливо після появи радянських гасел «грабуй награбоване!», які часто зводилися до одного: «Грабуй!..»
Американське прислів’я говорить, що «Авраам Лінкольн дав людям свободу, а полковник Кольт зрівняв їхні шанси».
Мишко Япончик, з яким Давид Йосипович колись водився, не знав, хто такий Лінкольн, але вважав, що Кольт таки має рацію. Давид Йосипович розповідав, що сам Япончик часто невесело жартував, та й одягався доволі похмуро, в стилі «нуар», хоча й багато. Його можна було побачити на вулиці в чорному пальті, в чорному костюмі і в чорній косоворотці під ним – зате із золотими блискучими запонками. Сидячи в партері театру, який він, до речі, обожнював, Мишко постійно озирався, а ногу, взуту в лаковий черевик, завжди виставляв напоготові в прохід між кріслами, аби тікати. Нерви підводили навіть одеського бандитського короля…
За поліцейськими звітами, грабунки чинили «молодики у віці дев’ятнадцяти – двадцяти трьох років», тож, як тоді казали, славу Молдаванки створювала молода шпана.
Давид Йосипович не тільки пам’ятав легендарних особистостей і часи, але також добре розумівся на деяких, як зараз би ми це назвали, ексклюзивних речах: він знав, як виготовити відмичку, як не залишити відбитків, як витягнути пачку асигнацій з кишені негоціанта, коли негоціант гуляє з охороною по променаду. Були, за неперевіреними чутками, на його рахунку ще якісь справи, але це все здогадки. Доведено нічого не було, а отже, про це історія, як наука точна, мовчить…
Чи треба казати, що вся кінофабрика носилася з Давидом Йосиповичем, як з писаною торбою або з чимось не менш прекрасним? Тим паче, що Давид Йосипович давно «зав’язав».
Тепер він сидів у затінку під акацією на складаному стільчику, з газеткою, дуже акуратний, у незмінному жилеті, білій сорочці з краваткою-метеликом, у капелюсі-канотьє, і розважливо відповідав на питання лише тоді, коли його питали, – Давид Йосипович не любив зайвий раз висовуватися. Зараз був саме той випадок, коли не запитати було не можна.
– Давиде Йосиповичу, як, по-вашому, має стріляти нальотчик? – з повагою запитав Вільнер, наблизившись до консультанта.
Давид Йосипович опустив газетку «Театральний тиждень», якусь хвильку подумав, привітно моргнув сірим оком і фахово мовив:
– У наш час гарні грабіжники в людей не стріляли!
– А в кого?
– У наш час вони стріляли в повітря, щоб налякати поліцейських!
– А Япончик?
– Япончик, молоді люди, взагалі не любив мокрих справ, а вигляд крові його відверто бентежив!
– Сьомо, ти зрозумів? – повернувся режисер до артиста в котелку.
– Тепер
