Боротьба з контрреволюцією» або «Товариш Льоня Заковський. Боротьба з контрабандою». Цікаво, чи не сняться їм уночі хвацькі комісари в шкірянках і червоних революційних галіфе? Хто знає, хто знає… Спокійні й мирні зараз ці два будинки.
А тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року, після відходу французького корпусу, який змінив німців, і повторного встановлення радянської влади, у їх коридорах, за їх стінами й вікнами вирувало життя. Розстріли «буржуазії» почалися чи не від першого дня. Невтомно працював комендантський взвод ЧК, що складався з китайців, якими командував довготелесий негр – товариш Джонсон. Він змахував рукою і кричав: «Вогонь!» – китайці стріляли і перезаряджали гвинтівки з конфуціанським спокоєм. Здавалося, так триватиме вічно, як вічною є течія жовтої ріки Хуанхе.
Та влада в Одесі, як мінлива Фортуна, незабаром перейшла до рук «білих» – Добровольчої армії, – яку неабияк подивували події в місті, й особливо Джонсон. Африканського представника пригнобленого народу тихенько ліквідувала біла контррозвідка, і кажуть, ще багато років, майже до Другої світової, над пам’ятником Дюку вночі ширяв його дух – чорношкірий чоловік у червоноармійській шинелі, озброєний маузером.
І знову мінлива, як весняні вітри над морем, Фортуна єхидно посміхнулася: відбувся «третій прихід більшовиків» – вони перемогли і запанували. ЧК доручили нашому старому знайомцю – тому-таки Борі Юзефовичу, або Сєверному.
– Людина кришталевої душі! – сказав якось про Борю наївний поет Максиміліан Волошин.
Якось, стоячи біля колонади будинку Воронцова, ця «людина кришталевої душі» глянула на Одесу холодними синіми очима – в них відбивалися і море, і чайки, і стара біляпортова естакада. Глянувши, зітхнула і повернулася до свого кабінету на Єкатерининській, вершити суд і розправу, роблячи все, як зазвичай в Одесі, «специфічно». Адже, крім контрреволюції і «елемента, що окопався», Юзефовичу та Дейчу довелося розбиратися з грабіжниками й кримінальними бандитами – і в самому центрі, й на Молдаванці, й на Слободці, та й на Пересипу не вщухала вночі стрілянина.
Стріляли, здавалося, всюди – вранці двірники, відчайдушно матюкаючись, вимітали горіховими мітлами купи гільз, які з дзенькотом котилися бруківкою. Пройти вночі вулицею було неможливо – самих грабунків було мало: хлопці зі Слободки і Молдаванки почали ділити територію. Циган з Пересипу й Абаша зі Слободки хотіли притиснути Мишка Япончика, та Мишко не здавався. Війна між братвою точилася серйозна, із застосуванням гранат і кулеметів, від чого, знову-таки, потерпали безвинні громадяни. Того, хто примудрявся виживати, тягли до Юзефовича та Дейча на допит і розправу.
Справа закінчилася тим, що сам нарком Луначарський закликав Залізного Фелікса – легендарного керівника всесильної ВЧК, – вжити якихось заходів проти розгулу одеських надзвичайників. І на підтвердження навів звичайні витяги з наказів для одеського відділення
