Яка, в біса, худрада посеред роботи?!
Тепер уже стало ясно, що Петра Івановича офіційно запросили на худраду.
– Ну добре… Добре… Буду! Вірочко, хутенько до мене бригадира банди «махновців»!
Вірочка, що повернулася з пляшкою нарзану, підстрибуючи, махала хусткою. Товариш зі студії зрозумів, що це заздалегідь обумовлений знак – уже після першого стрибка обвішаний усіма можливими медалями білогвардійський офіцер, що вів лаву, розвернув коня в бік знімальної групи.
– Товаришу, – вкрадливим єзуїтським тоном промовив Чардинін, підписуючи тим часом папери, які йому підсовував другий асистент. – Товаришу, хочете нарзану?
– Ні, не хочу… – відчуваючи підступ, відповідав, спішившись, командир, явно ніяковіючи.
– І правильно! Тому що пити нарзан поки що маю право тільки я! Коли ви навчитеся правильно скакати, товаришу?
– Та я… Я ж в сідлі всю Громадянську! – білогвардійський офіцер, високий і статний чолов’яга, виструнчився перед режисером.
Та Чардиніна це аж ніяк не переконало.
– Тим паче. Невже ви не можете зробити так, щоб ваш кінь гарцював і не тікав з кадру?
– Дуже постараюся! – пообіцяв командир і, почервонівши, скочив у сідло.
А Петро Іванович дозволив собі відірватися від справ і висловитися щодо худради кінофабрики:
– Клята бюрократія! Ми ж даємо прибуток… Австрія чекає на фільму, Франція чекає, німці запитують, коли фільма вийде в прокат. Чого вони ще хочуть? У мене залишилося всього два знімальні дні! Я маю знімати, а не по худрадах кататися! Що ж це в біса таке!
У цей час такі самі монологи лунали ще на кількох кінознімальних майданчиках Одеси. Кіно розвивалося, намагаючись відобразити всі сторони життя.
На Молдаванці робили стрічку про бандитські нальоти. На середину перегородженої вулиці, розлякуючи місцевих котів і неабияк тішачи дітвору, на повному ходу влетіла автівка, набита вбраними в чорні піджаки і помаранчеві штиблети артистами – «бандою» Мишка Япончика.
«Бах! Бах! Бах!» – артисти корчили страшні пики й стріляли направо і наліво з наганів, а вистрілявши все, зупинилися, аби вислухати претензії від Володимира Бертольдовича Вільнера, режисера від Бога, який потерпав від спеки і заздрив тим, хто знімає біля моря в Затоці або принаймні в Аркадії.
Те, як артисти зображують бандитів, режисерові вочевидь не подобалося. Володимир Бертольдович гарячкував і тому просто нетямився з люті, хоча здавалося, що далі вже нікуди. Підскочивши до автівки, він накинувся на довготелесого чолов’ягу в котелку і сорочці, з револьвером у руках:
– Як ти стріляєш? Ні, Сьомо, розкажи мені, як ти стріляєш? Це що, був постріл?
– Постріл, а що ж іще, по-вашому? – виправдовувався Семен.
– Ні, Сьомо, це не постріл, а хамішуцер із рогатки! От скажи мені, хлопче, як стріляли справжні грабіжники?
Чолов’яга байдуже знизав плечима:
– Це
