скачуть і, можливо, знову б’ються, але вже на мечах… Вестерн є вестерн, жанрове кіно ніхто не відміняв.
За великим рахунком, це вам скаже будь-який продюсер і прокатник, глядачам усе одно, де в кого стріляють – тому в Парижі публіка охоче відвідувала фільми про екзотичних махновців або чапаєвців, а в Одесі чи Харкові, Петербурзі чи Москві шалений успіх мали стрічки про карибських піратів і північноамериканських індіанців з томагавками.
Про жінок, яких кохають на екрані, навіть говорити не варто, оскільки всі ми розуміємо, що там вони не жінки, а кінозірки, або, як казали в двадцяті роки, «королеви екрана». І хоч «королів» у нашій демократичній країні обирав народ, але на знімальному майданчику їх прибирав до рук режисер – деспот, який панував увесь той час, аж поки буде сказано останнє «стоп, знято».
Хто зараз знає, звідки взагалі взялася ця професія? Можливо, вже на початку двадцятого століття за оператором – людиною з камерою, безумовно необхідною і корисною в будь-якій фільмі, – стояв божевільний з картонним або бляшаним рупором, точно таким, як той, що раніше застосовувався лише у яхтових регатах, і горлав на артистів: «Якого біса ти повернув голову так рано? Ти що, не бачиш, що кінь священика ще не перестрибнув через револьвер вбивці?» Або так: «Боже мій, хіба можна бути таким сліпим! Навіть йому, клянуся мамою, ясно, що Лукреція кохає цього раба. Вона так жахливо заламує руки! Кохає і нестерпно страждає!»
Можливо, якось так. Потім, звичайно ж, режисери переконали всіх у своїй необхідності, відсунули на другий план професію оператора (який до появи режисерів у кіно і сам непогано справлявся), й обросли купою умовностей, жестів і витребеньок. У режисерів чомусь з’явилися білі шовкові шарфи, люльки й капелюхи. Звідкись взялися крісла, на спинках яких писали прізвище майстра, якщо, звичайно, майстер виправдовував надії кінофабриканта, а фільми йому вдавалися. А отже, сам режисер також вдавався як творець. Натомість невдалий майстер починав кричати направо й наліво, що його ніхто не розуміє, що нащадки зрозуміють після смерті (що найчастіше не справджувалося), що кіно – це мистецтво обраних, не призначене для тупих мас (що теж не справджувалося), і що ім’я цього невдалого майстра залишиться у віках (що не справджувалося ніколи).
Натомість ті режисери, на чиї стрічки публіка в кінотеатри текла рікою, дуже швидко зрозуміли свою важливість і насамперед почали вимагати величезних гонорарів. Продюсери і прокатники, усвідомивши, наскільки важливим стає режисер, подумавши, погоджуються з сумами гонорарів. Потім погоджуються з автівками, особистими водіями, штатом асистентів і прислуги, а також із запоями, істериками і припадками.
– Знаєте, – казав один з перших продюсерів, ім’я якого ми не називатимемо, згадавши лише, що раніше він займався промоутингом американських боксерів в Австралії. – У нашій професії головне – не вбити режисера і тримати удар.
У художній раді Першої Одеської кінофабрики ВУФКУ засідали ті, хто такі удари витримував, а також ті,
