переглядовою кімнатою для фільмів, було лише двоє: новопризначений начальник Особливого відділу при кінофабриці Левін і головний бухгалтер Ліфшиц. Левіну все було в новинку: грозу бандитського світу, співробітника карного розшуку лише нещодавно перекинули на «боротьбу зі злочинністю і контрреволюцією в мистецтві». Тому поки що він частіше мовчав, слухав з благодушним інтересом і придивлявся. Придивлялися до нього також у творчому колективі – кожен режисер уже склав про нього свою думку, а директор Нечеса поглядав на Левіна скоса і через раз. Хто знає, чого від цього ЧК, або, як його зараз називають, ГПУ, очікувати?
Тим паче, що ЧК, або Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби із контрреволюцією і саботажем, а якщо по-народному, то «надзвичайка», проникала у всі сфери життя і підозрювала всіх і вся.
Эх, яблочко,
Куда ты котишься,
В Губчека попадешь —
Не воротишься!
Так співали гармоністи та балалаєчники молодецької махновщини у шинках і на полустанках, у «малинах» і на пересилках, вшановуючи грізний каральний орган.
У ті роки було чого боятися. Незабутня комісія, створена сімнадцятого року і названа Володимиром Ульяновим-Леніним «каральною зброєю проти численних змов, численних замахів на Радянську владу з боку людей, які були набагато сильніші від нас», за кілька років перетворилася на потужну безжальну організацію. Справжнє, без підробок, знаряддя терору й вимотування кишок та останніх нервів із громадян.
Більшовики Фелікс Дзержинський, Яків Петерс, Йосип Уншліхт і Абрам Біленький, утворивши колегію, що відала долями людей в обох столицях і в губерніях, навіть уявити собі не могли, що ЧК майже одразу перетвориться на справжній символ їхньої влади. Її філія – Всеукраїнська ЧК, – створена власним «робітничо-селянським урядом» республіки в грудні вісімнадцятого року, вирізнялася особливою витонченістю і жорстокістю. Але Одеська ЧК, досі найвідоміша, перевершила навіть її. Це сталося так.
За допомогою більшовиків Румчороду і матросів з броненосців «Синоп», «Ростислав» і крейсера «Алмаз» було проголошено Одеську Радянську Республіку. Тоді ж в Одесі розпочала свою діяльність Автономна колегія з боротьби із румунською та українською контрреволюцією – прообраз усіх надзвичайок. Вона, не зволікаючи, розпочала найбезсоромніші грабунки, чи, як гордо це тоді називалося, «експропріації». Заповзятлива й не надто сором’язлива колегія передусім «націоналізувала», тобто просто забрала у їх законних власників, підприємства, житлову нерухомість і морський транспорт.
Пояснюючи кредо нової влади, болгарський авантюрист Крісто Раковський, один із керівників республіки, через газети відверто й безапеляційно заявляв:
– Вішатимемо і розстрілюватимемо всіх, хто посміє заступити шлях буйному потоку революції!
Уряд Одеської республіки, підтримуючи «буйний потік» та наповнюючи скарбницю, першого ж дня взяв під варту шістдесят дев’ять відомих у місті негоціантів, запропонувавши родичам заарештованих внести за них викуп.
Варто зауважити,
