дивізії в Житомирі.
За порадою вже згаданого Еллана-Блакитного на початку тисяча дев’ятсот двадцятого року Довженко вступає до лав Української комуністичної партії боротьбистів, яка контролює газету «Боротьба» – речника лівих українських есерів, які, приєднавшись до лівих соціал-демократів, обстоювали визвольну позицію і вважали КП(б) ворогом національних інтересів. Трохи пізніше партія боротьбистів самоліквідувалася і її члени влилися до лав КП(б)У. Вважається, що це пов’язано безпосередньо із впливом Володимира Ульянова-Леніна.
Того ж двадцятого року Довженка призначають завідувати Житомирською партійною школою. Але замість цього Довженко потрапляє в польський полон, де його показово розстрілюють холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Йому вдається втекти разом із червоними загонами.
Після встановлення радянської влади та за сприяння боротьбистів Довженко спочатку стає секретарем Київського губернського відділу народної освіти, потім його призначають комісаром Театру ім. Тараса Шевченка, а наступна його посада – завідувач відділу мистецтв у Києві. У цей час його знову рятують друзі-боротьбисти від чергової «чистки» в лавах партії й організовують йому терміновий виїзд до однопартійця Шумського, який очолював повноважне представництво СРСР у Польщі. У квітні тисяча дев’ятсот двадцять першого Довженка викликають до Харкова, зараховують до Наркомату закордонних справ і направляють на дипломатичну роботу – у Польщі він очолить місію з репатріації та обміну військовополоненими, а з часом обійме посаду керівника представництва.
Ми наближаємося до часу, про який іде мова в нашій оповіді. І до того Олександра, яким його будуть знати колеги з кіно, друзі, кохані жінки – до творця і людини з дивним, незвичайним світосприйняттям.
На початку двадцять другого року Олександра Довженка переводять на посаду секретаря консульського відділу Торговельного представництва УРСР в Німеччині. У ці ж дні з’являються також перші публікації Довженка-художника. Деякі з його карикатур надрукував журнал «Молот», що виходив у Сполучених Штатах. Розуміючи, що поєднувати службові обов’язки і малювання буде важко, Довженко звертається до ЦК КП(б)У з проханням надати йому можливість зайнятися в Німеччині вивченням графіки.
Наркомос УРСР, яким тоді керували боротьбисти, призначає Довженкові стипендію – сорок доларів. Олександр близько року навчається в приватній мистецькій школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, де освоює палітру живописного експресіонізму. А вже влітку тисяча дев’ятсот двадцять третього року Довженка відкликають назад до України. Як він писав: «У партії я вже не був… Виключення з партії я переживав дуже тяжко». Хай там як, але більше Довженко в партію не вступав, залишившись до кінця життя безпартійним.
Від тисяча дев’ятсот двадцять третього року Довженко працює в газеті «Вісті ВУЦВК» як художник-карикатурист,
