гармидеру звично рухалися Сашко Довженко і Жорочка. Перший захоплено розповідав, вимахував руками, уже захопившись новою ідеєю і намагаючись запалити нею свого поки скептично налаштованого друга:
– Жоро, я все придумав. Знімемо фільму, якої ще не знімав ніхто! Це те, чого навчають у Німеччині. Експеримент! Експресія! Новаторство!
Жора, який виріс на Пересипу, зітхав і дививсь на речі більш практично:
– А про що хоч фільма буде?
– В одній горі гайдамаки сховали скарб… – змовницьким тоном почав розповідати Довженко і навіть зупинився, аби продемонструвати, як цей самий скарб закопували згадані гайдамаки.
Жора сумно зітхнув і похитав головою.
– Гайдамаки – це не актуально.
– Ти не розумієш, Жоро, – образився Сашко. – Головне – художня виразність, мальовничість композиції! Динаміка кадру!
– А як щодо сценарію?
– Сценарій не важливий…
– Ну, Сашку, ти, звичайно, як знаєш…
Жорі явно щось не подобалося. Продовжуючи розмовляти, друзі увійшли в розчинені двері. І буквально відразу настрій їх змінився.
Ще б пак! Якби хтось, зазирнувши цієї миті в коридор адміністративного корпусу «Першої кінофабрики ВУФКУ», побачив Сашка і Жору, він би, напевно, не впізнав цих приємних молодиків, які ще хвилину тому йшли сонячним подвір’ям серед приладів і декорацій, будуючи плани. Обидва невідривно споглядали доволі великий аркуш паперу, пришпилений канцелярськими кнопками до стіни. На аркуші чорною до різі в очах тушшю було виведено: «Картина “Вася-реформатор” закривається. Режисера О. П. Довженка – звільнити до біса!»
І нижче – червоним олівцем з широким розчерком: «Директор Першої кінофабрики П. Ф. Нечеса».
Жора й Сашко перезирнулися. Говорити не було про що. Усі суперечки, які ще хвилину тому видавалися такими важливими, одразу перетворилися на порожню балаканину.
Чи бувало так, читачу, що всі ваші надії закінчувалися крахом? Крахом райдужних надій і сміливих починань. Тим паче, коли ти молодий та щасливий і точно знаєш, що тобі треба зробити в житті і що це «точно» приведе до успіху. Аж раптом отаке…
Від сумних думок Сашка й Жору відвернув брязкіт бляшаного відра – знаєте, як буває, коли хтось іде коридором і вимахує порожнім відром, взявши його за дужку. Друзі обернулися. Саме так воно й було: тітка Даша, прибиральниця, легенда одеської кінофабрики, яка беззмінно працювала тут від тисяча дев’ятсот п’ятого року, вимахувала цим скреготливим порожнім відром.
Жора просяяв: якщо хтось у цілому світі міг кинути світло на події – то тільки вона, душа кінофабрики.
– Тітко Дашо, це правда? Чи це шо? Ми таки догралися? Чи я щось не так розумію?
– А що тут можна не так зрозуміти, я тебе питаю, Жорику? Поки вас не було, дивилися матеріал, усі плівки до єдиної… І вирішили фільму закривати.
– Як це – закривати? Коли закривати?
– А
