вона – просто й одверто старі традиції заперечувала. А натомість висувала для прикладу і наслідування нові традиції XІX віку, віку Драгоманова на Україні і соціалізму.
Ті ж немногі, які приймали історичні наші традиції, приймали їх поверхово: захоплювалися княжою Руссю через те, що були монархічних переконань, так само мріяли і про гетьманство, роблячи з гетьманів монархів. Інші знову шанували Січ за її «демократизм» і за те, що була це «республіка». Ні перші, ні другі, ні треті – не є близькі авторові цієї книжки.
Ставлячи питання, які традиції маємо ми взяти собі за дороговкази в історичну мандрівку, я вибрав якраз традиції нашого «темного середньовіччя», але не як прихильник тої чи іншої форми правління. Мені ходило не про зверхній фасад минулих віків, не про напис над будівлею, не про установи ті чи інші, – лише про дух, що одушевляв і окрилював людей тої далекої доби. Мені ходило про те, щоби зробити «звидини», конфронтацію двох періодів нашої історії, оскільки вони, ті періоди, відбивалися в цілім світовідчуванні історичних акторів. Цими періодами були – минула доба аж до упадку гетьманщини і отой XІX вік, який спростачив, скалічив, осміявши перед тим дух попередніх віків.
Ціль цієї статті представити той глибокий упадок, в якому опинилася наша національна психіка минулого століття, а з другого боку, – свіжість, життєвість і міць традицій сперед XІX віку. Вказати подекуди на вічність правил їх життя, на їх невмирущу життєву мудрість, яка вже починає відроджуватися в наші часи. Вказати на потребу скінчити раз назавжди з традиціями часів упадку, щоб навернути до інших, до іншого життєвого «вірую».
Книжка має конспективний вигляд. З тієї причини до схеми, до плану її можна було б написати книжку вдесятеро повнішу, в сто разів більш ілюстровану прикладами і контрприкладами…
Але коли є загальна схема, її вже не тяжко буде виповнити кожному, хто того бажає і хто має змогу це зробити. Можна написати окрему книжку навіть на поодинокі теми, що зачеркнуті тут і обняті як цілість. Може не до одної з них колись поверну.
Львів, лютого 1938
Модним у нас стало слово «традиція».
Всі пишуть про пошанівок для традиції. Всі групи взаємно себе обвинувачують, що не поважають традицій. Всі бачать в них чудесне лікарство, джерело національного відродження.
Можливо, що це так. Навіть напевно так. Народ без традицій не живе, а животіє. Коли втрачає свої, йому вбивають в голову чужі, бо не може жити ніяка людська збірнота без певних правил і наказів. Традиції – це панцир, який хоронить збірноту від ворожих ударів, немов тіло вояка, що не дає йому охляти.
Прив’язання до мови, віри, звичаїв, до ідеалів предків, їх моральних, релігійних, політичних, економічних і соціальних догм, вистражданих і викутих в огні змагань і переказаних прадідами внукам, – це прив’язання є фундаментом нації. Але чи оті, передавані з роду в рід, витворені історією прикмети нації, є завше додатні? Чи коли, наприклад, якийсь народ віками – як жиди в Вавилоні чи в Єгипті – мусів коритися фараонам, не витворить
