стали цинічними блахманами, за якими криється нага жадоба панування. Коли за рукавом простягнутої до згоди руки вичувається держално ножа. Коли найкращий спосіб згубити себе і свою справу – це довіритися не власній силі, а прекрасним гаслам справедливості, як це зазнали на власній шкірі негус і Китай. Коли зґвалтовані нащадки Калнишевського і Головатого здані на катування і поневіряння, а білостоцьким шмайгелесам Літвіновим стискають бандитську долоню женевські джентльмени. Коли «нещасливу долю бідного вигнанця» – масового убійника Троцького, оплакує «цивілізований світ». Коли не лишилося нічого святого, ні людської честі, ні життя, ні віри людини, ні її вбогого майна, ні її вівтарів, які – в ім’я найгарніших кличів – не були б потоптані чи зневажені…
У часи цього чорного лихоліття маємо витягати традиції XІX віку? Маємо – разом з його голосильницями – лементувати, що хоч би всі враги і всі гармати світу безсильних нас отут мов муром обвели, як свідомості міць розбудить в нас освіта, ми тюрми їх зірвем, зруйнуєм їх вали?
Ні, «освіти» тут не вистане. Тут треба іншої, але то цілковито іншої ментальності. «Хай гине честь, сумління», – як кликала поетка, – але треба чогось, щоб «упала та тюремная стіна», хоч би «зрушене каміння покрило нас і наші імена» і все нам найдорожче.
Яка епоха, такі й люди, такі й її діячі.
Пригляньмося до них зблизька. Ось французький Бісмарк – Клемансо, який – свідок седанської ганьби – майже півсотні літ громадив у серці ненависть до народу, що упокорив його Францію; який плакав сльозами насиченої помсти, коли побачив, як ставала на коліна Німеччина у Версалі… Пригляньмося до воскреслих героїв Сервантеса в Іспанії… Пригляньмося до наглих і несподіваних посунень німецького диктатора, що по кожнім з них у порох розсипалися міцні, здавалося б, кайдани, що ними скували його народ версальські магіки… Пригляньмося до нового Івана ІV на троні царів… Пригляньмося до семимилевих скоків японської пантери в Азії… Прислухаймося, якою електричністю перетяжене наше повітря… Чи тут щось поможе базікання про автоматичний поступ, освіту, неминучий тріумф справедливості і солідарності рас? Чи «темне середньовіччя» дійсно навіки щезло? І вогнища для єретиків? І катова сокира для злочинців? І нові Торквемади в циліндрах чи у френчах, які з давньою запеклістю вбивають свої догми, мов цвяхи в мур, у неслухняні черепи єретиків? А старий, стародавній клич не лунає vae vіctіs? Може, він не лунає вже?
Ні, це не страшні примари, це не спогади середньовіччя. Це – сама дійсність, страждаюча, гаряче вібруюча. Це сама дійсність з її пристрасною любов’ю і гарячою ненавистю, з її гнівом, прокльонами і шаленими мріями, з її запалом і жертвами, невідомими минулому вікові. І в такій добі маємо плекати традиції гуманістів? Накладати на очі рожеві окуляри? Запихати ватою вуха? Ховати перед страхіттями голову в пісок? – ану ж вони від того западуться?
Коли я шукаю епохи, подібної до нашої, з людьми,
