північною Руссю не зломим союзу,Ми з нею близнята по роду.
А далі йдуть поклони і залицяння і в бік інших слов’ян – від автора цього «слов’янського гімну» Михайла Драгоманова… І це також традиція, хоча і суперечна Шевченковій, бо маса нашої збаламученої інтелігенції ставляє і досі на недосяжний постамент автора того «гімну», несучи його «братерсько»-плебейські гадки в народ.
За якими традиціями йти?
Ми згадуємо традиції Петра Дорошенка, Орлика, Богуна. А є й такі, що хочуть відновити «традиції» Киселя. Одні славлять традиції Мазепи, другі – Кочубея.
Одні проповідували, що царат – наш історичний ворог, а боротьба з ним є нашою історичною традицією. Інші ж, знову, що «московський царизм – це й українські історичні святощі» та що «через те старі українські списателі, пишучи вірші на честь царизму, були зовсім історичними патріотами».
Олександр Кониський під час Кримської війни був змушений обставинами до короткої канцелярійної служби в Прилуках для «матушки Росії». Цей примус так його гриз, що він писав, каючись у своїм підневільнім гріхові:
Я блудний син, лукавий син,
Зневажив я свою родину,
І тяжко-соромно згадать
Про те, що я служив чужині.
Це – традиція Кониського. Деінде – цілком у дусі Драгоманова – бачив цю традицію В. Липинський. Він підносить заслуги російського генерала Залєського, який «во ім’я цієї нашої попередньої, історичною минувшиною сотвореної, такої, а не іншої, реальної, а не фантастичної, політичної традиції, служив вірою і правдою державі російській».
Кониському служба чужинцеві – варта догани, Липинському – пошани. І один і другий мають право покликатися на традиції.
Ми шануємо традиції старого Києва і його культури. А ідеолог українського соціалізму і радикалізму називає традиції Київської Русі – традиціями «хамів і розбійників», які треба «кинути в піч», замінивши «традиціями» соціалізму.
За якими традиціями йти?
Ми шануємо традиції останньої революції на Україні, коли впав царат і коли високо вгору зривалася наша революційна стихія народна. Але провідники соціалізму вчать нас не довіряти тій стихії, бо це ж було «неосвідомлене українське село», яке «боялося самостійності України». Бо це ж був народ, який «не розумів» високих національних ідеалів і не хотів за них боротися.
Є традиціоналісти, які охоче тримаються старих «консервативних» народних звичаїв – у вірі, в соціальному побуті тощо. Але є й інші – так звані поступовці і демократи, які відкидали ці звичаї. Ці «демократи» з того сміялися! «При всім нашім демократизмі, – писали вони, – треба держатись принципів не традиційних, а наукових, прогресивних, і ці принципи нести в народ і не понижати або затемняти свої думки для застарілих, а то й протирічивих думок так званого народу». Як бачимо, там, де їм це було невигідно, наші драгоманівці-народники говорили про «так званий народ»! Вони вміли навіть ще краще відзиватися про немилі своїм доктринам народні традиції! Бо ті «народні традиції» – це
