– відчинили на нас зневажливі уста свої… плескають над нами руками, посвистують і хитають головою своєю, кричать на нас, скрегочуть зубами й говорять: ликнемо їх, пожремо їх».
Вогнем горіла тодішня епоха. Вогнем палали серця тих, що в ній жили. І то як по одній, так і по другій стороні.
Кожна вважала, що задля другої «не варто на коней сідати і шабель добувати». Один з діячів тої доби, князь Ярема, в своїй непримиримості казав, що «воліє вмерти, ніж допустити, щоб хлопство і талалайство мало над нами володарювати». Люди тої доби – це були тверді люди, які воліли (під час облоги, наприклад) годуватися падлиною, котами, мишами і псами, воліли, щоб коні їх гризли зубами спеклу землю, – аніж піддатися противникові. Люди, що не зворушувалися долею ворогів, конаючих на палі. Де Костер і Сенкевич може ушляхетнювали ті постаті, але щодо тої їх неприєднаності і твердості – не пересаджували.
Типовим представником, репрезентативною постаттю людей тих часів був, наприклад, Стефан Чарнецький. «Він, – пише цитований М. Костомаровим історик, – не мав жалю над противником. Мстивий, жорстокий, невразливий на сльози і кров, був він роджений для війни». А сучасники казали, що «вогонь був у нього замість душі»… І скільки ж було того «вогню замість душі» в тих, що виступали на страшну битву з Яремою і Чарнецьким, з якої виходили горою. Говорячи про міни і контрміни, що закладали тоді в ту далеку епоху в боях проти себе противники, історик завважує: «Така то жорстокість людська – мало місця було їй на землі воювати, стали ще і під землею. Даремно мудреці шукають пекла іn centro terrae, на Україні – там справжнє пекло людської злоби». З того то пекла власне виходили і ті велетні, що їх носила тоді земля. І чи не спалахнув знову той вогонь – у різних таборах – тепер на Україні? В душах тих, що з Києва наново штурмували український Батурин, і тих, що його боронили, і в душах тих повстанців, про які оповідає Тютюнник? І що спільного має той пекельний вогонь, душі запалені ним, з ледве блимаючим каганцем обережної, обачної, єлейної хитромудрості драгоманівців минулого віку?
Як же ж далеко психічно те пекло – на землі і в душах людей – від мрій прекраснодухів XІX віку про «правду між сестрами – Великою і Малою Руссю», про вічну гармонію між «братніми народами»! О скільки – цілою своєю суворістю – ближче нам та далека епоха, о скільки ментальність її людей ближча до повітря нашої доби, аніж до ментальності утопістів гуманності і суспільної гармонії…
Не у викривлених душах замирених – по Лебедині, Полтаві, Батурині, Петропавлівській твердині і Соловках – «згуманізованих» і душевно здемобілізованих земляків, не в їх заляканій моралі і трусливо-ідилічних мріях про вічне щастя і остаточне роззброєння шукати нам наших історичних традицій. Не в сканованого Меншиковими і Біронами покоління, не в розніжених і згістеризованих Толстими і Достоєвськими нівестюхів XІX віку тих традицій нам шукати. Лише в тій далекій, але близькій добі, про яку я говорю, яка так нагадує атмосферу, що нею разом з нами дихає
