дійсно так? Чи божки XІX віку разом з цілим тим віком дійсно можуть служити нам, нашій епосі водозбором, звідки маємо черпати наші провідні думки? Чи оті каганці минулого століття можуть стати смолоскипами нашим динамічним часам?
Чим був – своїм ідейним змістом – XІX вік?
Блаженно-наївний світ був світ століття, яке в 1914 р. запалося в небуття. Світ, коли вірили в безнастанний автоматичний поступ, в світло розуму, яке впорядкує хаос, в силу взаємного намовлення, в переконуючу міць розумної ідеологічної гадки, яка потрапить довести противникові правду наших домагань, як доводять правду, що сума кутів трикутника рівна двом прямим. Це був світ, коли вірили в те, що – в світлі «поступу» – насильство, шовінізм, війни і звади перестануть бути регулятором життя; що стануть поволі пересудами «темного середньовіччя», так само, як і фанатизм, що їм у наші часи скоро не буде місця…
Це були часи, коли вірили – чи прагнули? – що слово правди заб’є облуду і егоїзм, класовий чи національний; що у всьому, у всіх лихах винні лише «царі та пани», а як, мовляв, прийдуть до слова народи – свобідні і великодушні – то наступить рай. Іван обійметься з Ванюхою, чи з ким, єретиків не палитимуть більше на вогнищах, кати бавитимуться в джгута або викладатимуть пасьянси, тирани присвятяться добродійству або гратимуть в ситківку, лев ляже коло ягняти, рай буде на землі і щастя – в людях. А над усім світом загориться радісна веселка всецілющої демократії і братерства…
У тих дитинячих надіях, що роззброювали душу, заколисуючи її нездійсненними снами-оманами, щоб потім дати її, окрадену, збудити в вогні, виховувалися Квітка-Основ’яненко і Павлик, Драгоманов і Винниченко, Грушевський і Франко. Хоч цей останній був занадто тверезий і занадто немилосердно батожений долею, щоби геніальним відчуттям не збагнути безглуздя і фальшу тих оман.
Коли ви читаєте про сподіванки П. Куліша, як то від самого «звука труб» українського слова впадуть мури Єрихона, в якім його закуто… Коли читаєте, як С. Черкасенко радив самим «розумним словом» заткати пащі звірям і «переробити вовків хижих на ягнят»… Коли читаєте, як Квітка на одній лише сторінці одного свого оповідання («От тобі й скарб») тільки й бачив на Україні, що «веселеньке сонечко», «дощик», «калюжки», «холодок», «хмариночки», «пташечки» і «травичку» – всі оті пересахаринені нугати в демінутиві – там, де дантейське пекло ввижалося Шевченкові, то часом заздриш безтурботній прекраснодушності тих філософів миру і тишини. Яким рожевим, яким щасливим, яким певним, яким безпечним видавався їм той світ, що був світом рабства, стогону і конфліктів. Як слабо вичували вони перші стусани Ахерону, що видобувався вже на поверхню. Як мало ті перечулені творці ідилій здогадувалися про катастрофу, яка незабаром стряслася над їх головами!
І тих сліпців маємо ми взяти собі за Вергіліїв, що провадили би нас по пеклі, яке після 1914 року розверзлося перед народами Європи? Чого навчать нас шановані ними традиції? Традиції людей, що – в щасливій
