завше сам і право дає, сам і тлумачить теє ж, як хоче». І як далекі від того істеричні псалми деяких демократичних чи соціалістичних сучасників на честь шляхетного серця «братів-соціалістів» чи «братів-хліборобів»! Як легко впали вони і впадають в капкан з солодких слів! Як хутко вірять в «обітниці і асекурації»! Як довго мусить їх бити по голові тверда дійсність, щоб вони побачили за тими «обітницями» – обман. Що не вони, а «звитяжець» сам тлумачить надане «право»… Скільки упокорень, скільки глуму противника-«звитяжця». Скільки запізньої мудрості по шкоді, скільки чухання в потилицю заощадили б собі оті «провідники», коли б захотіли черпати свою мудрість з суворої школи мудрих предків, а не з глупих манілівських заповідей згуманізованого і здурнілого XІX віку…
Візьмім ту основну віру, яку ростила в нас ліберально-соціалістична наша верхівка минулого віку (та ще й тепер), що навіть коли той «народ» (як, наприклад, московський) так виразно ніс нам смерть – народ з народом таки до згоди дійти мусить, бо які ж інтереси ділять одну демократію від другої? Пригадаймо, як то нас вчили, що некультурно думати, що одна збірнота другій конче неприхильна. Треба бути хитрим лисом, а й з вовком в однім запрягу побіжимо, як рівний з рівним.
А тепер розгорніть «Апокризис» Христофора Філалета (1597 p.), в якім він доводить, що з противником віри – не можна знайти порозуміння. Що ми вийдемо на тім так, як лисиця, коли вибралася з вовком на жебранину, бо вовк казав: «Що буде моє, то хай буде моє, а що буде моє і твоє, то я з’їм обидвоє». Як безконечно мудріша ця приповідка від «учених» теревенів не одного соціаліста і радикала про «братерство трудящих» всіх народів, про «пролетарі всіх країн, єднайтеся» і інші безглуздя з тої самої катеринкарської мелодії.
Радикальний божок минулого віку вчив, що союзниками нашими на Україні будуть «самі великороси» (москалі), що наш рятунок – у «лібералізмі, спільнім з освіченими великоросами». На ту саму ноту, лише заміняючи «освічених великорусів» якимись іншими «дорогими товаришами» з ІІ Інтернаціоналу (а навіть з Інтернаціоналу Троцького), чи «братами-хліборобами» – співають і теперішні наші соціалісти. Їм треба вірити, бо це ж – казав Драгоманов – «близнята по роду»… І як різнилася душа цих політичних дітей від мужеської душі предків, наприклад, від того самого Клирика Острозького з його заповітом: «не личить говориш і радитися з сліпим про світло, з розбійником про мир і згоду». А коли вже про згоду предки мислили, то іншу мали формулу. Вони домагалися, щоби промовляли до себе «вольні до вольних, рівні до рівних – і чесні до чесних». Як мало ті, що пакти укладали з Мануїльським чи іншими висланцями Лєніна в Києві звертали увагу на третє – найважливіше – звено цеї формули.
Соціалісти говорили про «солідарність між демократіями обох народів» – українського і того, що панував над Україною в XІX віці, що, «опріч деспотизму», в Росії царській не було перешкод для вільного розвою нашої нації. Так вірили вони, а за ними ціла наша інтелігенція минулого
