інакше про себе не відзивається, як тільки, що вони є найперші на цілім світі і що нема від них нікого дужчого, нікого хоробрішого, нікого розумнішого і що все, що в них, то найкраще»… Доки таким шовінізмом була перейнята Україна, доти вирощувала Орликів і Полуботків. Коли «розумнішою» (ах, російська культура!) і «дужчою» (все-таки – шоста частина земної суші!) стала уважати – за виразом Драгоманова – «північну сестру», тоді прийшли Кочубеї, і Любченки, і Винниченки.
Цариця Катерина скаржилася графу Рум’янцеву на «спостерігану в нім (в українськім народі) внутрішню проти російського народу ненависть».
І це було тоді нормально, і тим великі були наші предки.
Але пан К. Коберський в «Каменярах» (1936, ч. 6) бідкається, «що любов до батьківщини люди розуміють так, що патріот мусить свій народ вважати ліпшим, мудрішим та більш вартним… Такий патріотизм (шовінізм) і не здоровий, і не оправданий».
Хто в цих двох випадках здоровий, а хто душевно хворий?
Що той «шовінізм» українського народу вважала за шкідливий – для себе – цариця Катерина, це розумію. Але як розуміти, що його вважає шкідливим для нас радикал Коберський?
Чи не є він, разом з хмарою його однодумців, дійсно в пазурах якоїсь хвороби, що мутить їх розум і вияловлює душу?
Той свій погляд, як на народ вищий, не як на «плебейську націю» (чим так пишався Драгоманов) одідичили українці часів Катерини від мазепинців і богданівців, які, в свою чергу, покликалися на своїх славних «предків» з часів князівської Русі. Коли Мазепа відкрив старшині свої заміри повстати проти Москви, старшина відповіла, що добре робить, бо вона «не знесе зневаги в землі своїй від народу, нічим від їх не кращого, але нахабного і готового на всяку наругу». Тоді дивилися вони на себе як на щось вище. Так само С. Величко пише про Україну під Московщиною, як його «отчизна терпить від неї безсовісне і безсоромне топтання і злобу». Полуботок – у розмові з Петром – пишається культурністю і славою свого народу, ставлячи його в усіх відношеннях вище народу московського, в якім – в часи Олексія – «все ще було в стані ніби немовляти («младенчествовало») і виходило щойно з хаосу… І майже з цілковитої марноти».
Повторюю, не має значення в данім випадку, чи ці вислови правдиві чи вигадані: вони так чи інакше відбивають погляди тих кругів української суспільності, з яких вийшов згаданий автор. А ці погляди цікаві! В ті часи, коли суспільність, народ російський, керовані царським урядом, ще менше мали до говорення, ніж у XІX, не кажучи вже про XX вік, – українці все ж таки вважали своїм гнобителем власне отой цілий народ, не лише царат, не тільки сам режим. Так само Богун випоминав «народові московському», що жив у «рабстві і невільництві», що обходилися з ним, як з собаками. І як далекий цей шляхетний і такий природний патріотизм предків – це протиставлення народу народові, від «патріотизму», наприклад В. Липинського, який називав москалів «рідними братами по крові, духу
