всіх народів в один народ». «Справжнє щастя» – соціалісти думають лише про «щастя» – дасть лише «правдивий космополітизм», щоби «злитися в одну братерську сім’ю народів», «в один майже народ», «як брат з братом», щоби постала «всенація». Коли про таку «всенацію» і «братерство» говорять, скажім, москалі – вони знають, що роблять, бо в них «всенація» – значить російська нація, що поглине всі інші. В них такі розмови – це вияв інстинкту підбою, агресії, завойовницьких намірів. Але коли про «всенацію» говорить нещасний Гр. Наш із малоросів, доводячи, що сильний народ «мусить помагати слабшим», цебто нам, коли всі мають злитися в одну націю – це кретинство. Так само, коли в ту саму ноту вдаряє незабутній Михайло Драгоманов, коли бездарно віршує:
Ти, русин північний, один із всіх братів
Велике зложив государство,
Нехай же та сила послужить на поміч
Слабішим братам і у слов’янстві.
Для одної адораторки драгоманівщини патріотизм, який ісповідували Полуботки і Велички, напевно видається якимсь «людоненависництвом». Звеличниця Драгоманова сумує, що «останніми часами патріотизм робиться в нас словом, якимсь неприємним для поступовця, в якім лунає традиційний егоїзм кожного народу і яке (страшно сказати! – Д. Д.) протиставляють братерському інтернаціоналізмові та загальному пацифізмові». Тому радить відкинути цей новий, ненормальний патріотизм і прийняти інший, «шляхетний», от напр., патріотизм… Рабіндраната Тагора. Не «ідолопоклончий культ нації до себе самої», який разив, разом з авторкою і графа Рум’янцева, в наших предків, які ще не закоштували тагорівської і драгоманівської галіматії.
Цей «новий» патріотизм, який несуть наші соціалісти і радикали, є, між іншим, близький не лише патріотизмові Тагора, але й патріотизмові Льва Толстого, бо він же уважав, що «патріотизм є в наш час почуття неприродне, нерозумне, шкідливе, що спричиняє велику частину тих нещасть, від яких страждає людськість». Це властиво і є патріотизм нашої духової «верхівки», отих «культурних» інтелігентів минулого віку, який і досі покутує в запаморочених мізках радикально-соціалістичної чи ліберальної нашої «еліти». Але отой «новітній», інтернаціоналістичний і пацифістичний патріотизм, оте звиродніле почуття XІX віку наказують нам шанувати як наші «традиції»! Якраз за те на нас накидаються, що гидимося такими «традиціями» часів упадку; за те, що прагнемо завернути нашу ментальність до великого минулого, коли люди жили нормально, думали нормально, відчували нормально; коли патріотизм – був патріотизмом, а не космополітизмом; коли нація була нацією, а не «всенацією»; коли любов до свого була любов’ю до свого, а не – водночас – до чужого і ворожого.
Тут нема вибору, ні погодження. Або – патріотизм наших предків, або – патріотизм Тагора, Толстого, Липинського, Винниченка, Шаповала і графа Рум’янцева. Всіх отих, які той нормальний патріотизм, що ми хочемо воскресити з минулого, обкидають болотом; всіх тих,
