до своїх «єретиків» у XVІІ, наприклад, віці і в віці XІX у нас! Пригадаймо собі недавні факти, як ледве чи не Валенродами, а в усякому разі великими патріотами і страждальниками за справу нації, робила наша преса Любченка, Бондаренка, давніше Панейка. Як їх найбільші промахи – висловлюючись делікатно – називали шляхетними утопіями, і подивімся на іншу традицію в цій справі. Пригадаймо, як Ісая Копинський, митрополит Київський, в 1640 р. згадував князя Ярему за те, що той, проти волі і наказу матері, покинув свою віру і приступив до іншої: «Чому ж, ваша княжа милість, не маєш наслідувати віри своїх предків, в якій, ваша княжа милість, народився?» Бо не належить забувати, «що отцовська клятва висушаєть, а материнськая викореняєть, як письмо мовить». Правда, яка ж то інакша думка, яка інша оцінка речей визирає з того згадування, яка інакша душа промовляє з тих слів, аніж, наприклад, соціаліста Микити Шаповала – божка і приятеля наших галицьких радикалів – який вчив, що не сміє своя нація-збірнота «деспотично заявляти (одиниці): ти наш і до скону мусиш лишитися нашим». Правда, як своєрідно прадідів великих правнуки погані розуміли слово «свобода» і «деспотизм»! Як своєрідно вони розуміли волю, як «волю кожної громади признаватися до того народу і приступати до тої спілки, до якої вона сама схоче»… Як своєрідно вони розуміли «систему примусової національності», яка «є такою ж всесвітньою появою в громадськім життю, як і система примусової релігії», бо «першою основою обох систем служить дикий суб’єктивізм, котрий пхає людей дивуватись тому, що не подібне до їхнього, сміятися з нього, ворогувати, нищити». До яких дурниць допроваджує отой розум «слабих духом», з яких насміхався Шоу, – отой розум, що всякий, мовляв, «деспотизм» гідний осуду – і, скажім, деспотизм діячів Варфоломієвої ночі, і «деспотизм» громади чи матері, які прагнуть, щоб їх діти виховувалися в мові та у вірі батьків…
Інші погляди винесли з свого інстинкту предки наші, ще не збаламучені «розумом» драгоманівців. У своїм «Заповіті» пригадував Василь Загоровський (1577 p.), щоб діти його «кожного ближнього свого, як самі себе, любили, але єресі всякої так, як трутизни душевної і тілесної, пильно береглися». А далі «іменем Бога живого в Трійці єдиного і милосердного» закликав їх, щоб «не мали ніякої спільноти, ні уживання з такими людьми, які, відступивши від пристойних церкви передань, своєвільно тримаються єресей». Так гостро і непримиренно ставилися тоді до справ вірності своїй збірноті. Так безоглядно, «деспотично» – сказали б «свободолюбці» XІX віку – відносилися до «єретиків» і різнодумців. Їх не уважали шляхетними мрійниками. Наказували цуратися їх всіма способами.
Ставропігійське братство в 1613 р. заприсяглося «прав свого народу боронити». А «єсли би которий отступовати міл, того в ненависті совершенно, яко проклятого… і на кождом містцу таковим гнущатися, як отступником і ґвалтовником віри і всієї руської Речі Посполитої». Правда, який далекий є той світогляд від світогляду толеранції, вирозуміння й поблажливості до недовірків і «отступників»? Від світогляду тих наших – пожалься Боже – гуманістів, які картали за «некультурність»
