клекотом над нами.Дитинство – це найкращий в світі світ,
Тож не прощайтесь з його снами.
Вчитель бачить, як Хор чорних марищ з білими свастиками наступає на нього, намагаючись забрати зелений прапор дитинства. Вчитель зриває прапор з древка і ховає його на грудях. Кулеметна черга – Вчитель падає. Чорні марища кидаються до нього, та коли вони виривають прапор, це вже інший прапор, наскрізь просякнутий кров’ю – червоний прапор Вчителя. Знамено вогненним птахом виривається з рук чорних марищ – вони щезають. Вчитель помирає…
Що за зелений прапор? І навіщо?
Та й Вчитель наш не був тоді в Варшаві,
Все вигадки.
Не так. Не все, що відбулось,
Те дійсне. І не все,
Чого і не привиділось нікому,
Недійсне. А зелений прапор —
Дитинства символ, юності, надії.
Всі діти світу відають про це
З «Короля Матіуша Першого».
А наш радянський Вчитель
Узяв той прапор – він зробивсь червоним
В огні всіх битов людства за дитину.
Вересневий птах
Діють: Лікар, Дружина, Син Бляхи-Мухи з матір’ю.
От операції кінець. За чверть години
Все стало ясно – що я вам казав!
Жахнутись тільки можна – та й по всьому!
Покійник, правда, жахів не любив.
Та вистачило б тут на п’ять смертей.
На п’ять мужчин дістало б здоровенних.
А він в собі носив цих п’ять смертей.
І жив за десятьох, жив десятьма життями.
Одним життям він жив.
Осколок біля серця – це одне. Та не один
Там був отой розпроклятий осколок,
Їх три було!
І кожного задосить Піддубного звалити.
А він же був як пух, ходив навшпиньках.
Кишечника гангрена – теж вам смерть.
І ще одна – це рак печінки…
Одмучився. Все разом на одного —
Всі смерті разом на одне життя.
Тут тіні було б досить. Але спробуй,
Було, скажи йому, що хворий він,
Як буде цілий день дивитись хмарно
І погляду постійно уникати.
Хвороба – це найбільша із образ,
Яку йому завдати було можна.
Для себе він здоровий був – і все.
Таким хотів і людям видаватись.
Він мене цим і затуманював.
Дивнющий чоловік! Яка ж бо сила духу!
Та, що казати, медицина
Тут запізнилась років десь на десять,
А то й на двадцять…
Він був фактично вбитий на війні.
Та тридцять літ ще від життя узяв
Лиш велетенською напруженістю духу.
Такий живий він був у ці роки,
Яким ніхто уже не зможе бути.
Дружина плаче.
О сльози, сльози – чи ви легші слів?
Я моторошність чую – в чім я винен,
А винен страшно. Як же можна
Одну людину із п’ятьма смертями
Лишати
