Оріон Золотий. Театр (збірник). Іван Драч

      І досі в мене серце палахкоче,

      Вже чверть століття моє серце стогне,

      Коли бодай на мить я уявлю,

      Що сталося в гестапівській катівні.

      Було синочку кілька днів од роду!

      До ніжки столу прив’язав гестапівець

      Маленьку душу, Віру ж бо до ліжка

      Залізного безжально прип’яли.

      Фашисти познущались над дружиною —

      Вона ж була красунею чарівною

      З гарячими циганськими очима.

      Гестапівець підніс дружині сина

      Під ті зґвалтовані і непокірні очі.

      Допитувався, хто керує ними.

      «А ненависть!» – відповіли ті очі.

      «Смертельна ненависть!» – відповіли вуста,

      Запечені, змордовані до краю,

      І німо знов мовчали, німували.

      Закатували сина за мовчання.

      А Вірі викололи дивні карі очі

      Й повісили там, у дворі тюрми.

      Це сталось саме тоді,

      Коли я був поранений під Ржевом.

      Прострелені у мене груди,

      А декілька осколків досі

      Сидять в моїх легенях і під серцем…

      Коли звільнили рідний наш район

      Від окупації, приїхав я додому,

      Дізнався про лиху трагедію.

      Я слухав допити

      Отого поліцая-зрадника,

      Що видав їх і був при катуваннях.

      І втік від помсти

      Фашистський офіцер.

      Лишилось в пам’яті моїй

      Лиш прізвище його – Функе, Франц Функе.

      Та ще оця в кишені, гляньте,

      Його сімейна фотографія…

      Вчитель дістає з кишені маленький білий конвертик, виймає звідти фото і пропонує подивитись присутнім. Фотографія йде по руках.