знаєте що? Варто було опинитися в салоні Boeing-737, що пахнув розлитим пивом, теплими бутербродами та пластиком із вентиляційних каналів, почути розмірений і безтурботний гул турбін, які прогріваються перед зльотом, і всістися на своє місце, як усі важкі й невідрадні помисли, котрі ще хвилину тому терзали мене, безслідно щезли. Над головою спалахнув індикатор Fasten your seatbelt,[14] і мене вже не цікавило, що про мене думатиме Маруська, я забув про купу незавершених справ, залишених напризволяще в Києві, і навіть сонні грудневі сніжинки, що практично нерухомо висіли в повітрі над летовищем, видалися мені сміховинно несправжніми, неначе штучний сніжок із радянського «Новорічного вогника». Натомість я більше перейнявся тим, яка це модифікація 737-го, скільки триватиме переліт до Мілана й чи достатньо в нас часу на пересадку.
Коли літак вирулював на злітну смугу, я дістав із сумки путівник і взявся переглядати розділ, присвячений Пантаналу.
Невдовзі капітан дав останнє коротке оголошення, і гостроносий Boeing помчав уперед. За півхвилини тремтіння корпуса вщухло, моя спина приємно втиснулась у крісло – сталевий велетень почав набирати висоту.
Кров швидше забурувала в жилах. Я шумно втягнув носом повітря, відчуваючи, як від передчуття майбутніх пригод нервами розбігаються наелектризовані іскорки. Затим визирнув крізь ілюмінатор і тихо посміхнувся. Всі мої проблеми ображено дивилися мені навздогін, залишившись мерзнути за бортом, десь там, далеко-далеко на землі, посеред вогкої київської зими.
Я не розумію, чому Італію прийняли в Євросоюз. Говорю однозначно: НЕ-РО-ЗУ-МІ-Ю.
Направду наші «італійські» пригоди почалися ще в Борисполі. Під час реєстрації нам повідомили, що не можуть дати посадкові талони на рейс «Мілан – Сан-Паулу», оскільки з невідомих причин Мілан відмовляє в реєстрації (до Сан-Паулу нас мала везти італійська авіакомпанія Alitalia). Я вперше стикнувся з таким за час усіх своїх перельотів (зазвичай під час check-in’у на маршруті з пересадками у пункті вильоту видають посадкові талони на всі рейси), але не дуже переймався, бо знав, що в нейтральних зонах усіх нормальних міжнародних аеропортів є спеціальні електронні бокси, де можна самостійно пройти реєстрацію, а також представництва авіакомпаній, які готові в разі чого прийти на допомогу.
Ключове слово в останньому реченні було «нормальних». Нині з усією відповідальністю заявляю: панове, я не назву італійські аеропорти нормальними навіть під тортурами.
Негаразди почалися відразу після прильоту до Мальпензи. Всередині термінала автоматичних боксів реєстрації не виявилося. Їх просто не було! В одному місці мені вдалося розшукати невеличку конторку Alitalia із купою різних паперів, телефонів, крісел, зате… без жодної живої душі. Хвилин двадцять я марно грюкав по столі й гукав крізь віконце; Алі та компанія розмістилися на наплічниках неподалік, вряди-годи кидаючи жарти про те, що ми вже прилетіли. Одначе до нас так ніхто й не вийшов, і глузування притьмом
Застебніть ремені (
