на останніх хвилинах.
– Козли![12] – не втримався я, пригадуючи, як після n-ї пляшки коньяку ми всі гуртом тримали Дімона й слізно благали його не розбивати офісний телевізор.
Алекс на хвильку затих, копирсаючись у закапелках пам’яті, а тоді почухався та доказав:
– А ще… ми їдемо до Бразилії.
– Це я теж не забув. Просто, розумієш, щось мене мучить, згризає зсередини, і я ніяк не можу допетрати що саме.
Мій товариш знову замислився. Було видно, що цей процес проходить дуже важко, а потім він проговорив, наче звертаючись сам до себе:
– З нами ще їде Дімон.
– Га? – не второпав я.
– Кажу, Дімон летить із нами до Бразилії.
– З якого це дива?
Тут слід одразу зазначити, що я не люблю подорожувати великими й галасливими компаніями, оскільки в такому разі поїздка зазвичай перетворюється на балаган, де кожен намагається гнути свою лінію. Окрім того, у великих групах завжди доводиться рівнятися на найслабшого, найменш підготовленого учасника, а я із власного досвіду знаю, як це звужує маршрут.
– Ти йому вчора весь вечір патякав про те, що ми вирушаємо до Бразилії ловити піраній, от він і напросився з нами, – мовив Алекс, затим різко вистромив палець угору, ніби згадав про щось важливе: – А ще з нами, напевно, буде Лара.
Миттю в моїй голові вималювався образ крутої бандитки Лари Крофт, котра суне слідом за нами джунглями Пантаналу та безжально косить, стріляє й ріже нещасних крокодилів. Цього ще тільки не вистачало!
– Хто така Лара?
– Не «така», а «такий», – поправив Алі. – Це Лаврентій, перспективний юрист із Київради, він… е-е-е… – Саня затнувся, наче роздумуючи, чий же Лаврентій товариш, – він знайомий Дімона… і мій теж.
«Мда, четверо, один із яких – перспективний юрист Лара. Це вже точно буфонада, а не пригодницька подорож бразильськими нетрищами», – подумав я.
– Хм… – невдоволено хмикнув. – Вони хоч розуміють, що ми їдемо туди не для того, щоб лежати на пляжі та смажити пузо?
– Ти вчора їм такого наплів, що я взагалі дивуюсь, як вони погодились, – тяжко покректав Алекс. – Чувак, якщо їм щось не сподобається, ми підемо своїм шляхом, а вони нехай ідуть своїм, – додав Алі, вловивши нотки невдоволення у моєму голосі.
Чомусь я запідозрив, що це лише слова, пусті й безбарвні, нічого не варті слова, та промовчав. Кілька хвилин ми німували, а потім я не знати чого поцікавився:
– А що ще я вчора наговорив?
– Хвалився всім, що помирився зі своєю дівчиною, заприсягнувшись їй не їхати до Бразилії, і що тепер ви нібито знову разом, зате вона ще не знає про те, що в грудні ти шуруєш на побачення з піраньями. Ги-ги! Було смішно…
«Он воно що! – відразу розкумекав я. – Ось що мене гризло!»
– Оце запара! – ляпнув я та почухався за вухом. – Слухай, чувак, а я їй направду не сказав, що їду?
– Це ти у мене питаєш?!
Я прикусив язика та напрочуд чітко усвідомив,
Вигук з етичних міркувань і з поваги до фанів ФК «Динамо» (Київ) було змінено редактором. Насправді автор схарактеризував динамівців зовсім іншим словом, яке до козлів жодного стосунку не має та яким називають радше осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації.
