думка. А ще я раптом зрозумів, що мені доведеться приймати непросте рішення: або відмовитися від поїздки до Бразилії, або… сваритися зі своєю благовірною вдруге. Третього варіанта наразі не було…
Поки що я не скажу, що вирішив. Хоча ви, мабуть, самі вже здогадалися.
Усі чоловіки – козли. Просто кожен посвоєму.
Розділ 3
Київ – Мілан – Сан-Паулу – Кампо-Ґранде – Куйябá
На додачу наполягають на тому, що подорож – це спосіб дістатися якогось захопливого фінішу, і тому хвилювання й небезпеки дороги варто звести до мінімуму. Увічнюють хибне твердження про те, що сама по собі мандрівка нічого не означає.
…Подорож відкрила мені очі на одну важливу річ: утікати від проблем у буквальному сенсі – дуже допомагає.
Вечір 4 листопада…
За чверть сьома ми зібралися в офісі на Печерську, щоб відсвяткувати день народження Ігоря, мого товариша, який певний час працював зі мною на одній фірмі. Окрім мене, Алекса-Алі та самого іменинника, на вечірці були Віка, Ігорева дружина, та кілька наших спільних з Ігорем знайомих. Опісля до нас приєднався Дімон, колишній однокурсник Алекса, який жодного стосунку до Ігоря не мав, а просто проїжджав неподалік із п’ятьма пляшками пива.
Сабантуй розпочався за всіма правилами: звідусіль сипалися пишні й квітчасті, але переважно порожні та навіть дещо безглузді привітання, крізь шпарки дозаторів булькала безбарвна «Хортиця», а з короткошиїх бочкоподібних пляшечок дзюрчав темно-бурштиновий коньяк. Салати, балик, курячі стегенця, скибки сиру й тонко нарізані кружальця ковбаски розходилися по тарілках, після чого миттю переправлялись у роти й під супровід дружного плямкання опинялись у шлунках.
Вечір видався славним, душевним, але цілком буденним. Нічого особливого не відбувалося, поки… не розпочався футбол. Зовсім випадково святкування Ігоревого дня народження випало на середу – день, коли в Лізі Чемпіонів проходять матчі групового турніру. Ніхто з нас про це завчасу не подумав, а дарма, оскільки поєднувати дві урочисті події, кожна з яких міцно пов’язана з розпиванням чималих об’ємів алкоголю, не знаючи наперед, як одна з цих подій завершиться, було вельми необачно. Тож 4 листопада наше київське «Динамо» приймало на стадіоні ім. Валерія Лобановського знаного заморського гранда – міланського «Інтера».
О 21:40, відчепившись нарешті від Ігоря зі своїми надокучливими вітаннями, ми забрали в Дімона пиво та перекочували до іншої кімнати – кімнати з телевізором, приготувавшись до перегляду футболу. За кілька хвилин залунав гімн Ліги Чемпіонів, і поєдинок розпочався. Вся наша компанія прикипіла до телевізора, час від часу відпускаючи шпильки на адресу суперника.
На 26-й хвилині під наші знавіснілі вигуки «Дава-а-ай» і нестримний рев двадцятитисячного стадіону Андрій Шевченко вклепав гол у ворота суперника. Зрозуміло, нашій радості не було меж. Аж п’ять разів ми обмивали успіх нашої команди.
Незабаром
