подумав, що в моєму животі хтось підірвав осколкову гранату. Кров масною теплою хвилею прилинула мені до вух, а від шаленого обурення засльозились очі. Однак прогіркла жовч образи недовго роз’їдала моє єство. За кілька хвилин гонор потьмянів і згас, неначе кволий вогник свічки від подиху дужого вітру, після чого тремтячими від збудження пальцями я згодився на повну капітуляцію: «Ну давай… О котрій?»
«О 6-й я чекатиму на тебе на “Контрактовій”. О’кей?»
«О’кей…»
Потому я весь розм’як, наче малинове желе. Немов перші осінні шмарклі розмазався по кріслу й почав стікати на підлогу. Безперечно, я сердився сам на себе через власну непослідовність і м’якотілість, але нічого не міг удіяти. Воістину, чи то любов робить людину дурною, чи тільки дурні й закохуються?…
Нетерплячка сушила й виснажувала мене, не виходило ні про що, крім Маруськи, думати.
Мене то кидало в жар, то обсипало морозом; якоїсь миті я страшенно лютував і злостився на неї, та вже за хвилину тішився, що вона написала. Зрештою я зрозумів, що попрацювати сьогодні не вдасться, а тому не став чекати на кінець робочого дня та зірвався додому. Хоч душ прийму перед тим, як бігти на «Контрактову».
Побачивши, як я, ніби кульова блискавка, вилетів з офісу, Алекс сіпнувся та прокричав мені навздогін:
– Щось трапилось?… – Секундна пауза. – Ви що, бляха, помирилися?
– Ще не знаю! – відмахнувся я, тупочучи до ліфта.
– Дурень! – загорлав Саня, та я його вже не чув. На жаль.
За десять шоста я зустрівся з Марусею, і ми спокійно помирилися. Хоча, правду кажучи, ми навіть не мирилися: Маруся просто вдала, що за останні дні нічого особливого не трапилося. Я також не мав бажання роздувати конфлікт, відтак усі можливі суперечки владналися по-тихому, без зайвих балачок і дискусій. Ми повечеряли (щоправда, за весь вечір я так і не позбувся незрозумілого внутрішнього дискомфорту), після чого я провів її додому.
Життя спроквола поверталось у торовану колію. Вдень я працював, увечері, висолопивши язика, мчав на побачення, а вночі, підперши сірниками важенні повіки, писав пригодницьку сагу про свою подорож на острів Пасхи. За день я втомлювався, мов тяглова коняка, мов той пес із упряжки Амундсена на останніх кілометрах перед Південним Полюсом, а проте нічого не хотів змінювати. Вірив, що це і є мій шлях до світлого майбутнього.
Тиждень після нашого з Маруською замирення я старанно переконував себе в тому, що все стало на свої місця, вперто ігноруючи одну вельми вагому обставину, а саме – нещодавно озвучене бажання пертися до Бразилії. Річ не в тім, що воно чимось заважало моїй, так несподівано відновленій «ідилії», просто я ніяк не наважувався розповісти про це своїй дівчині.
Але ви ж знаєте, якщо Магомет не йде до гори, то гора йде до Магомета. Казати мені нічого не довелося – рівно за тиждень вона сама мені все виказала.
Ми сиділи в суші-барі, жували японські
