Сподівався, що під час трапези я розбалакаюсь і мені хоч трохи полегшає.
Чепурний ресторанчик «Віолет» розташувався у напівпідвальному приміщенні «Індустріалбанку», чия біла багатоповерхова будівля стриміла одразу навпроти нашого офісу. Навіть не накинувши курточок, ми перемахнули через дорогу та заскочили до ресторації. Всередині кілька потомлених і блідих, як вампіри, банківських клерків поквапливо прикінчували ситні ленчі.
Алекс одразу замовив собі бізнес-ленч. Не вчитуючись у назви страв, я машинально перегорнув декілька сторінок меню, після чого замовив грецький салат.
– Пф-ф-ф, – пирхнув Алі, затим безцеремонно видер із моїх рук меню та проказав офіціантові: – Йому теж бізнес-ленч, будь ласка… Чувак, поїж по-людськи, а то ти копита відкинеш від голоду.
Потому між нами залягла важка ніякова мовчанка, наче у простір над столиком хтось напхав прозорої звукоізоляційної вати. Зрештою Саня прокашлявся й обережно почав:
– Що там у тебе з Маруською?
– Нокаут… – тихо зронив я, майже не розтуляючи губ. – Як у Льюїса й Рахмана…
– У їхньому першому бою чи в другому?
– У першому… – прогугнявив я, безсило, мов мішок із картоплею, розвалившись на фіолетовому дивані.
Очікуючи, поки принесуть перші страви, ми з Алексом зосереджено гризли підсолені сухарі, котрі на дурняк пропонують усім відвідувачам фіолетового ресторанчика. За вікном кволо чеберяли низькі рвані хмари. Дощу не було, однак вологий холод і несвіжа сірість неба й асфальту наганяли страшенну нудьгу. Затверділе осіннє повітря моторошно брязкало об шибки холодних багатоповерхівок Печерська. Представницькі седани на стоянці неподалік «Віолету» притискались один до одного, втелющившись понурими фарами у порепаний асфальт, заплямований огидними калюжами.
– Мда-а… Фігово… А ти їй телефонував?
– Угу…
– І що?
Мій погляд блукав довколишніми, порожніми вже столиками, вкритими такими самими фіолетовими, як і дивани, скатертинами. Вигляд брудних неприбраних тарілок дратував не менше, ніж безформна й розкисла жовтнева погода. Хоча тоді мене взагалі все дратувало.
– Нічого, – непривітно буркнув я.
– Послала? – доколупувався Алі.
– Ні… ну тобто так… коза…
– А ти?
– А я просто поклав трубку. Уже третій день не розмовляємо, – я зітхнув, а тоді вкинув до рота нового сухаря й узявся злісно розжовувати. – Забудь про неї, чувак. Між нами все скінчено.
Алекс із жалем подивився на мене, певно, подумавши, що це не йому слід «про неї» забути, але вголос так нічого не вимовив. Незабаром із кухні виринув офіціант, безшумно підійшов до столика й поставив перед нами тарелі з бульйоном.
Кілька разів сьорбнувши масну гарячу рідину, я відставив тарілку. Саня на мить перервав трапезу та пробурчав:
– Ну, вона тебе технічно так забацала, чувак… Наче якогось шмаркатого
