повітря з кондиціонерів і вихлопні гази своїх співкамерників.
Нещодавно я закінчив читати автобіографічну книгу Марка Твена «Roughing It»[7] (1871), де автор оповідає про ранні мандрівки тогочасним Диким Заходом. Твен аж п’ять років тинявся преріями, займаючись чим доведеться: розробляв родовища срібла, шукав золото, переганяв худобу, видавав газети, але переважно просто байдикував, споглядаючи життя нації. Проте він не бідував, завжди знаходячи засоби для існування. Під час прочитання книги я неодноразово замислювався: чому півтора століття тому люди могли спокійно подорожувати, не переймаючись тим, чим прогодуватися й де жити? Як я знаю, відтоді населення нашої планети зросло приблизно у вісім разів. Водночас поява безлічі сучасних машин, апаратів і роботів підвищила продуктивність праці в сотні й навіть тисячі разів (у технологіях, пов’язаних із комп’ютерами та цифровою обробкою даних, узагалі йдеться про сотні тисяч і мільйони разів). Мені ніяк не вдавалося втямити, чому півтора століття тому людина могла насолоджуватися вільним життям, а нині, через сотню років бурхливого розвитку, тріумфу прогресу та наукової думки, вона часто опиняється в тісному ярмі соціальних умовностей, яке мусить тягти, не підіймаючи голови, до кінця своїх днів? Як так сталося, що технології, котрі мали подарувати свободу, перетворили на раба? Я зовсім не закликаю громити машини, кутатись у звірині шкури й повертатися до життя в печерах. Я лише звертаю увагу на те, що причина, мабуть, криється в самих людях. Людина сама створила безглузду систему, в якій, переконуючи себе, повинна шкрябатися вгору в гонитві за примарними ідеалами. Може, варто зупинитись і просто спробувати жити?…
Доки не пізно, я вирішив розпочати все спочатку. Велика подорож до Південної Америки та на Рапа Нуї влітку 2009-го остаточно переконала мене, що я на правильному шляху.
А тепер, власне, повернімося до того, з чого я почав цю розповідь.
Отож у серпні 2009-го я прилетів додому аж із острова Пасхи. На ту мить до моїх активів додалися ще дві тисячі знімків із Перу, Еквадору та Чилі, татуювання з острова Пасхи й чотири нові модельки пасажирських літачків. Водночас, попри стрімкий крах моєї наукової кар’єри, я заробляв достатньо, аби вдовольняти свої невеликі потреби. Та найважливіше – я робив те, що хотів, і був абсолютно вільним. Я по-справжньому насолоджувався життям, я смакував ним, як ніколи раніше.
І треба ж було так усе зіпсувати?…
Я не знаю, як довго міг тривати цей безхмарний і благословенний фен-шуй, якби не мій дурнуватий потяг до оптимізації. Невдовзі після повернення з двомісячної подорожі настав той знаменний момент, коли я здуру вирішив узятися за покращення свого життя. Чорт забирай, мені наче пелена очі заслала.
…Ми зустрілися на День Незалежності. Довго гуляли набережною, потім поїхали в парк над Андріївським узвозом. І ніяк не могли наговоритися.
Цього разу «просвітління» не настало. Маруська виглядала ще гарнішою, ніж завжди. І я подумки пообіцяв собі, що просто так її
«Гартування» (
