рівно два тижні, протягом яких я майже не ночував удома, а потім… Хоча, гадаю, досить. Ця книга не про те, що було потім. Я вже достатньо виклав, аби ви розуміли мотиви всіх моїх подальших учинків. Даймо спокій моїм раннім амурним походенькам і плавно перейдімо до оповіді про те, з чого, власне, розпочалася подорож до далекої південноамериканської країни, де, за згадками очевидців, живе багато диких мавп, де хлопчаки вміють копати м’яча ще до того, як навчаться говорити, де вічно світить сонце та можна весь рік ходити в самих шортах, ба навіть без них. Словом, про Бразилію.
Карколомну історію про мої бразильські мандри слід почати з того, що насправді поїхати до Бразилії я наміру не мав. Напередодні, цебто наприкінці серпня 2009-го, я тільки-но повернувся з великої подорожі до острова Пасхи, що у Тихому океані, до якого натоптав шість тисяч кілометрів трьома південноамериканськими країнами (Еквадор, Перу та Чилі). Відтак навіть уві сні не міг припустити, що всього лише через кілька місяців доля вдруге закине мене у Південну Америку. На той час я не планував податися до Бразилії навіть у дуже далекому майбутньому. Хотілося вирушити до Сирії, поблукати Близьким Сходом, звідки автостопом спуститися на південь до Єгипту та Судану, можливо, назбирати трохи грошей і рвонути в Океанію, – словом, що завгодно, але не Бразилія. Тому для того, щоб ви краще зрозуміли причини нового походу у Південну Америку, мені доведеться стисло та лаконічно описати ту ситуацію, в якій я опинився після повернення з острова Пасхи, зробивши невеликий екскурс у недалеке минуле.
Якщо говорити коротко – ранньої осені 2009-го моє життя складалося якнайліпшим чином. Усе було добре. Навіть не добре, а класно. У мене настав повний дзен, чи феншуй, чи як там його називають китайці, коли почуваєшся абсолютно збалансованим – і морально, і фізично. Життя нагадувало швейцарський годинник Patek Philippe або, ще краще, двигун спортивного Porsche Cayman – доладне й чудове ззовні, просте та надійне всередині. Я працював сам на себе, заробляв достатньо, щоби вдовольняти свої невеликі потреби й потроху відкладати на наступні подорожі. Крім того, я багато писав, цебто мав дещо, чого не мають значно заможніші й більш забезпечені за мене люди, а саме – можливість самореалізації, хай невелике, та все ж поле для самовияву. На початку вересня вийшли у світ «Мексиканські хроніки», що започаткували велику мандрівну трилогію. Моє щасливе майбутнє яскраво палало й виблискувало перед очима, мінячись, неначе полярне сяйво над Арктикою, причому, як ви вже зрозуміли, переважно рожевими кольорами.
Я навіть не припускав тоді, що менше ніж за півроку все – абсолютно все! – полетить шкереберть, і що найгірше – винним у тому буду я сам…
Одначе це станеться аж за півроку, а поки що життя текло м’яко й розмірено.
Свого часу, ще до того, як поїхати на навчання до Європи, податися у навіжені мандри Латинською Америкою та почати писати книжки, я досить довго працював у Києві програмістом, займаючись розробленням CAD-систем.[4]
CAD (Computeraided design) – САПР (Системи автоматизованого проектування).
