два гарні мечі, прикуплені під час поневірянь Європою, незакінчене PhD у Швеції та дев’ятнадцять модельок пасажирських літачків у масштабі 1:500. Звісно, я міг би посперечатися, але, по суті, програвав тим товстомордим пердунам за всіма статтями.
А проте, панове, чудеса таки трапляються у цьому світі! Сталося так, що ми з Маруською… ні, не закохалися одне в одного до нестями. Спочатку ми просто потоваришували.
Уперше ми зустрілися ще задовго до подій, про які йдеться у цій книзі. Нас познайомила спільна подруга. Я тоді був іще зовсім юним, Маруська зустрічалася з іншим хлопцем, а тому певний час ми з нею підтримували винятково офіційні стосунки. Однак якось зовсім непомітно почали зближуватися. Я не знаю, що вона знайшла в мені. Мене ж приваблював її розум, безпосередність і невичерпна енергія (іншими словами, таке саме, як і в мене шило в задниці). А потім… я поїхав на тривале навчання до Швеції (більшість знайомих пророкувала, що я навіки застрягну в Стокгольмі).
Незважаючи на від’їзд, я не поривав контактів із Маруською. Ми повсякденно переписувалися в Інтернеті, я регулярно надсилав їй свої фото й описи мандрівок Європою, вона пересилала знімки себе прекрасної під час різноманітних відряджень до Сполучених Штатів і ділових поїздок разом із міліціянтами й депутатами (борцями з корупцією) Україною.
Тож якийсь час ми з Маруською просто дружили. Дружили, дружили, аж поки я не осягнув, що все зайшло аж надто далеко і якось ми вже аж дуже дружимо. Це, певна річ, почало мене непокоїти. Я все частіше думав про неї не тільки як про друга, однак півтори тисячі кілометрів між Стокгольмом і Києвом утримували мене від будь-яких рішучих кроків. Я взагалі не був певен, чи прагну стосунків із такою впевненою в собі, самодостатньою та рішучою жінкою. Ну, ви мене розумієте… Така як візьме в оборот, то забудеш, як маму рідну звати…
Зате Маруська виявилася напрочуд проникливою. Дівчина миттю відчула, що я дав слабинку, а моє міцне й непорушне парубоцьке підґрунтя захиталося, вкрившись глибокими тріщинами. Відтак, не гаючи дарма часу, за першої ж слушної нагоди кучерявка рвонула в атаку.
Така нагода незабаром випала. На початку жовтня 2008-го я прикотив на тиждень до України. Прилетів на запрошення Еда, свого товариша та побратима, який хотів, щоб я був старшим дружбою на його весіллі. За кілька днів до Едового весілля ми з Марусею зв’язалися телефоном і домовилися про зустріч.
Попервах я був невимовно радий її бачити. Я навіть не здивувався з того, як застрибало моє серце, коли вперше за останні місяці вгледів її золотаві кучері, стриману ділову посмішку й оманливо-наївні сині очі.
Сидячи в кафе на Контрактовій площі, ми з Марусею ніби ненароком завели розмову про наше бачення серйозних стосунків. Говорили, не називаючи імен, про гіпотетичні взаємостосунки між гіпотетичним чоловіком і гіпотетичною жінкою. Цебто без прив’язки до реальних персоналій. Маруська ненав’язливо та методично розхитувала мою оборону, твердячи, що гіпотетична жінка її віку
