океан. Хвилі пш-ш-ш… пш-ш-ш… Чуєш, відчуваєш? І острів Пасхи!!! Найбільша загадка сучасного світу! Багатотонні кам’яні велетні, на яких можна, не відводячи погляду, дивитися годинами! Га?!
– Я хочу машину, – незворушно, наче слідчий на допиті, казала Маруська, – можна зовсім маленьку, «хетчбек»…
– Ми молоді, ми вільні! – не вгавав я. – Навіщо одягати на себе кайдани, закопуватися хробаком у землю? Ну для чого?! Світ такий великий! Світ безмежний! Ти розумієш?
– Так, я розумію, – вторувала кучерява дівуля, – але я хочу квартиру, можна зовсім маленьку, однокімнатну, і нормального відданого чоловіка. І дитину…
Маруська, безперечно, була вельми проникливою, та стратег з неї вдався нікудишній. На такі її слова я здригався та мимоволі починав перебирати в голові можливі шляхи відступу. На той час для мене це був повний game over, а тому, відгулявши Едове весілля, я зібрав свої нечисленні манатки й звалив назад до Швеції. Питання про остаточне визначення, до якої категорії належать наші з Марусею стосунки, знову зависло в повітрі на неозначений термін.
Одначе життя тривало. Спливло зовсім небагато часу, і ми з Маруською знову зустрілися. Цього разу напередодні Нового року, коли я прилетів на Батьківщину перед початком зимових свят.
Я довго чекав на неї в кав’ярні «Купідон», відчуваючи, як десь над шлунком поволі загусає роздратування. Та коли пані зрештою зволили з’явитися, пекучу образу миттю видуло з голови. Я був вражений. Кучерявка виглядала яскраво, блискуче, наче новенький німецький спорт-кар Porsche Cayman. Хоча ні, Porsche Cayman я вже раз використав як порівняння. Тоді вважайте, що вона виглядала, ніби Audi R8 щойно із салону: випещена, доглянута, впевнена в собі, з миготливо-кокетливими іскорками у великих синіх очах. Із ледь помітною посмішкою на тонких губах. Я скулився, відчуваючи, як спиною забігали мурашки, а в животі щось залоскотало, проте погляду не відвів.
Великий об’ємний знак питання й надалі висів поміж нас. Я чомусь подумав, що ми не зможемо надалі спілкуватись, не з’ясувавши просто тут і зараз, хто ми є одне для одного. Попри це, добрі півгодини ми розмовляли на відсторонені й банальні теми. А потім… я не знаю, що на мене найшло. Я висолопив язика й, увесь пітніючи від хвилювання, офіційно запропонував Марусьці зустрічатися.
Певна річ, вона мені відмовила. Ще навіть не сформулювавши своєї пропозиції, я збагнув, що отримаю межи очі холодну відмову. Достатньо було одного погляду на мою співрозмовницю, щоби це зрозуміти. (Хоча, щиро кажучи, я вже тоді запідозрив, що її відмовка – ніщо інше, як дзеркальна реакція, зумовлена моєю непоступливістю й пацанячими вибриками під час нашого попереднього, «осіннього» побачення).
Тож Маруська хвилин п’ять німувала, дивлячись кудись повз мене. Зрештою білявка тяжко зітхнула на знак прийняття непростого рішення й повернула голову в мій бік. А тоді проказала фразу, котра неждано-негадано повернула бесіду в цілком несподіване русло.
– Ні,
