відвалився від машини. Я просто випав із життя. А тоді до мене несподівано дійшло: я більше не можу писати! За останні дні мені не вдалося вичавити із себе навіть рядочка, навіть півречення, що потім не дратувало би мене своєю кострубатістю та банальністю. Я не знав, скільки це триватиме, і тому страшенно злостився, та не міг нічого вдіяти. Чи міг?…
І тоді… вирішив зателефонувати.
Нині я розумію: це було помилкою. Зовсім не через те, що я набрався сміливості й зателефонував першим. Насправді річ у тім, що під час руйнації стосунків завжди є певна межа, після якої більше неможливо повернути назад. Навіть якщо дуже кортить.
У фізиці використовують таке поняття – ентропія. Це функція стану будь-якої системи, що є мірою незворотного розсіювання енергії. З математичної точки зору ентропія слугує підтвердженням того, що всі процеси у природі незворотні. Якщо ви гепнулися з десятого поверху, вас, звісно, можна підняти назад, але не можна повернути ваш стан до початкового. Або якщо ви під час сніданку ненароком розбили чашку з чаєм, то можете зібрати його губкою зі столу та зцідити назад у чашку, та це вже буде інша чашка й навіть інший чай, оскільки певна частина рідини лишилася на столі та в губці, якась частина випарувалась, а решта ввібрала в себе трохи вашої енергії, поки ви вичавлювали мокру губку над новою філіжанкою. Так ось, ентропія наших стосунків незмірно зросла, що означало – шляху назад більше немає.
Жаль, я про це тоді не думав.
Я натиснув кнопку виклику, дивлячись, як на екрані мобілки блимає її номер. Я міркував лише про те, щоб стулити все докупи. Силкувався якомога швидше повернути все назад. Але назад вороття не було. Сподіватися на таке – це вірити, що вода, яка вилилась із перекинутої склянки на підлогу, зможе піднятися у склянку тим же шляхом, яким вихлюпнулася назовні…
Я справді був estúpido, як казав Мігель, бо не розумів, що щастя не може залежати від чого-небудь зовнішнього, чогось, що не виходить ізсередини тебе. Особисте щастя не може бути щастям, коли воно залежить від іншої людини.
Вона таки відповіла.
– Алло… – голос звучав сухо та непривітно.
– Е-е-е… Привіт…
Мовчання.
– Що робиш? – хутко спитав я, аби хоч чимось заповнити вакуум поміж нами.
– Та нічого… Хочу подивитись якийсь фільм.
Я раптом напрочуд чітко зрозумів, що не повинен був телефонувати. Кожна її фраза здавалася ворожою. Але відступати не мав куди.
– Сьогодні чудовий день, – повільно промовляю, ретельно обмірковуючи кожне слово; погода направду видалася славною. – Може, прогуляємось?
– Ні, – без вагань відповіла Маруська. – Немає настрою, – а тоді ледь чутно додала: – Вибач.
Я прикусив губу, щоб не ляпнути нічого зайвого, й розірвав зв’язок.
«Лушпайка», – подумав я.
Зціпивши зуби, відчув, як у грудях закипає розплавлена сталь, просочується крізь ребра та вологими гарячими плямами
