знайомства, цікаві зустрічі в хостелах, вечірки, довгі нічні переїзди, багатоденні переходи нетрищами… І вже за секунду я більше не думав ні про що, крім одного: поїхати! Поїхати за будь-яку ціну. Рвонути світ за очі, зануритися в авантюру, поринути з головою у круговерть пригод, забути про все, що гнітить і скніє в душі, зрештою просто втекти від проблем!
Потужна хвиля ущипливого тепла розливалася моїм тілом. Виникло відчуття, наче хтось щойно вгатив мені цілий шприц адреналіну. Просто в серце. Я не спитав «коли?». Я не спитав «для чого?». Я навіть не поцікавився «чому саме Бразилія?». Натомість бовкнув:
– Так, – і розтягнув рот у широченній усмішці… Певно, вперше за останній тиждень.
Значно пізніше, подумки повертаючись до цього епізоду, я розмірковуватиму над тим, що найбільші авантюри нашого життя, мабуть, саме так і починаються – з однієї недбало кинутої у, здавалося б, найбільш незручний момент фрази.
– Це добре. – Алекс м’яко посміхнувся у відповідь.
– Коли летимо? – Мої очі блищали, а в череві теплішало, ніби хтось усередині щосили роздмухував давно пригасле багаття.
– Давай десь у грудні. Знайдеш квитки якнайдешевше – ти ж у цьому тямиш.
– О’кей, – метельнув я макітрою. – Із радістю!
– Заодно подумай про маршрут…
Ми швидко впорались із рештками ленчу й залишили «Віолет».
На вулиці мене аж розпирало від щастя. Кудлаті хмарки радісно клубочилися у височині над головою. Свіжий осінній вітерець, безжурно посвистуючи, пустотливо бренькав шибами печерських багатоповерхівок. Кожен автомобіль на стоянці біля банку весело шкірився до мене решіткою радіатора. І навіть із придорожніх калюж, здавалося, лилося сонячне сяйво, що зачаїлося там після останніх погожих днів бабиного літа.
– Що з тобою? – спитав Алекс, ховаючи в голосі незлостиву насмішку.
– Ми їдемо… ми їдемо до Бразилії, чувак… – мов зачарований, прошепотів я.
Тож на перший погляд у нас із Санею все якось так легко та славно склалося: я посварився з дівчиною, на допомогу примчав Алі-рятівник і запропонував мені чкурнути до Бразилії, я постав, неначе Фенікс із попелу, і ми з друзякою бадьоро помарширували бешкетувати до Бразилії. Але то тільки на перший погляд усе так просто. Насправді життя – це надто складна штука, щоби вдовольнятися такими нехитрими рішеннями. Та й узагалі, Амур – ця волохата римська потвора – ще зроду-віку по-доброму мене не відпускав.
Я вже, здається, десь писав, що у будь-якої події, котра трапляється у вашому житті, є купа об’єктивних і суб’єктивних передумов, а також одна-єдина безпосередня причина – такий собі поштовх, котрий і призводить до того, що подія відбувається. Так ось, безпосередньою причиною всіх подальших подій (читай – неприємностей) став я сам.
Хоча, нічого, мабуть, не скоїлося б, якби у мене не було блогу, а заразом і дурнуватої звички записувати до нього все, що треба й не треба.
Річ у тім, що я, як і багато хто з нинішньої молоді, веду публічний Інтернет-щоденник на порталі
