от вони й полізли всі разом із голови, неначе м’ясо із м’ясорубки. – Коротше, ми з Алексом їдемо до Бразилії…
Білявочка всміхнулась, але то вже була зовсім не та посмішка, що хвилину назад.
– Яка, в сраку, Бразилія? – Маруська як розійдеться, то вже не скупиться на перчені вислови. – Чого ви туди пнетеся?
– Та так… – я ховав очі під столом.
– Вам що, нема чим більше зайнятись? Чи ви вже заробляєте стільки, що грошей нема куди подіти?
Грошей ми тоді справді заробляли, що кіт наплакав. Ба більше: навіть заприсягнувшись один одному рвонути до Південної Америки, ми з Алексом іще не знали, де взяти гроші на поїздку. Тож я лише сумно зітхнув, визнаючи, що аргументів для оборони мені очевидно не вистачає.
Відчувши моральну перевагу, Маруська мерщій поперла в наступ:
– Максе, це несерйозно! Це геть безвідповідально! Ти ж не хлоп’я? Правда ж, не хлоп’я? Невже ти не розумієш, що я не можу будувати серйозні стосунки з таким шибайголовою, в якого тільки вітер у голові? Якому лише р-р-раз – щось не так – і він уже в Бразилії.
Я длубався пальцем у серветці, час від часу багатозначно зітхав і шморгав носом, виявляючи глибоке каяття у скоєному паскудстві.
– Ти вчинив неправильно, – не вгавала моя Маруся. – Ти вирішив просто втекти від проблем, замість того, щоб спробувати їх вирішити. Це не по-чоловічому, Максе! Я говорю тобі відверто й не соромлячись: ти повівся, як дитя.
Після останніх слів я почувався дуже погано. Не те щоб я в усьому з нею погоджувався. І взагалі, я нікуди не тікав. Просто на душі було страшенно тоскно й гірко. Востаннє я відчував щось подібне в той день, коли мене в київському зоопарку обплювали верблюди…
Звісно, я міг в одну мить обірвати обурливу тираду, що, наче водоспад холодної води, лилася мені на голову. Я знав, що можу легко поставити Марусю на місце, а проте… було щонайменше дві причини, через які я нічого не зробив. По-перше, глибоко в душі я усвідомлював, що – ніде правди діти – справді повівся непорядно щодо своєї дівчини. А по-друге, я розумів: якщо ляпну зараз щось агресивне у відповідь, то найімовірніше більше ніколи не обійму її, таку вредну, але водночас милу й ловку кучерявку. Хай там як, але я не хотів її втрачати.
– Добре… – ледь чутно видихнув я. – Добре… Не сварись. Я вже нікуди не їду. Я зателефоную Алексові й скажу, що все скасовую.
– От не треба робити мені на зло! – пирхнула Маруська, кумедно набурмосившись.
– А я не на зло, – спокійно відказав я, – це моє власне, обдумане та виважене рішення. Можливо, ми поїдемо пізніше. І тоді я обов’язково візьму тебе із собою.
Кучерявка нічого не відповіла, хоча було помітно, що мої слова їй до душі.
Щоправда, таке моє рішення мало ще й третю, певно, найвагомішу причину: тверезо оцінивши можливі фінансові затрати на другу за рік поїздку до Південної Америки, я побоювався просто не встигнути нашкребти достатню для мандрівки суму. Саме тому я з такою легкістю відмовився від нашої з Алексом
