ще більше посилюючи відчуття ірреальності того, що відбувається. Алі тяжко зітхнув і згодився.
– Роби, як тобі краще, чувак. Я поважатиму будь-яке твоє рішення.
Тієї ночі я не зміг видушити із себе жодного рядочка. Розкритий word’івський файл так і лишився без змін. Тоді я вкотре подумав про те, що Маруся й Муза – то далеко не одне й те саме…
Я лежав на ліжку, підклавши руки під подушку, телющився в стелю та знову й знову прокручував у голові всі події останніх днів. Мене чомусь не полишала нав’язлива думка, що наше з Маруською примирення було штучним і несправжнім, якимось наче пластмасовим. Я відчував, що, послуговуючись хімічними термінами, наша сполука нестійка. Мимоволі я припускав: насправді дівчину зачепило за живе лише те, як швидко (просто по-свинськи якось) я відновився після розриву, додумавшись поїхати розважатись до Бразилії замість того, щоб сидіти й страждати. В цьому сенсі її палке бажання поновити стосунки скидалося на хворобливу реакцію ображеної жінки, котра намагається відновити втрачений контроль над об’єктом давно згаслої пристрасті. Проте вже за хвилину я сердився сам на себе за такі крамольні помисли.
Півночі всілякі капосні думки, немов заряджені протилежними зарядами частки, зіштовхувались у моїй макітрі й зразу ж розлітались урізнобіч, а потім, відбившись від черепа, летіли назад і знову зіштовхувались, щоби знову розлетітись. Зрештою я вирішив, що хай усе іде до дідька, завтра воно якось перемелеться, втрясеться і залагодиться, а нині я краще посплю. І заснув неспокійним сном прогірклого нечестивця.
Ну, що вам сказати… Мов у воду дивився, панове: назавтра воно справді залагодилось.
У четвер, 22 жовтня, ми з Маруською, тримаючись за ручки, блукали «Метроградом». Вибирали подарунок моїй мамі – за кілька днів у неї мав бути день народження. Вчорашні сумніви все ще терзали мене, однак сьогодні вони звучали глухо й невпевнено, ніби з-під землі. Зразкова поведінка Маруськи, котра повсякчас усміхалась і за весь вечір не відпускала мою руку, щомить більше заспокоювала мене.
Несподівано я відчув, як у кишені забурчав увімкнений у режимі «вібро» мобільний. Я подивився на телефон. На екрані висвічувалось одне-єдине слово: «Алі». Не роздумуючи, натиснув кнопку «Прийняти дзвінок».
– Альо! – кажу.
– Чувак, привіт! – Алекс видався чи то надто веселим, чи то просто надміру збудженим.
– Ну здоров! Як воно?
– Чудово! Я зараз в авіакасі й хочу спитати, чи двадцять два дні – то не забагато?
Я ледь не проковтнув язика.
– Двадцять два… е-е-е… Ти… п-про що?
– Пригадуєш, ти прикидав маршрут і говорив, що в Амазонію ми не поїдемо, бо для такого trip’у необхідна тривала підготовка?
– Умгу…
– Замість того ти висунув пропозицію попхатися на південь Бразилії, в якісь їхні болота… Панталон чи як там їх називають?
– Пантанал, – підказав я.
– О! Точно! І ще ти тоді говорив, що днів 20–25 нам вистачить, щоб усе
